Історія вивчення психологічного поняття

1.      Донаукова психологія.

2.      Напрямки наукової психології.

3.      Мозок і психіка.

У давнину з формуванням філософських поглядів проблема душі стала предметом філософських роздумів. У європейській культурі зародження філософії відбулося в Давній Греції. Одним із перших поняття «душа» ввів та намагався описати його структуру і сутність Геракліт Ефеський (520-460 рр. до н.е.). Геракліт вважав, що малий світ (мікрокосм) – світ окремої душі – подібний до Космосу (макрокосму). У творах Геракліта стверджувалося, що душа безмежна і людина може пізнати й осягнути все у світі.

 

Інший давньогрецький мислитель Демокріт (430-370 рр. до н.е.) створив вчення про те, що в основі світобудови лежать прості неподільні атоми. Душа також складається з атомів. Демокріт стверджував, що душа, як рушійна сила людини, є органом чуття і мислення.

Отже, Геракліт і Демокріт людину та її душу вважали частиною Космосу.

У ІV ст. до н.е. людина стає центром філософських міркувань (Сократ, Платон, Аристотель). Сократ (470-399 рр. до н.е.) вважав, що основною властивістю душі є мислення, розум. Саме розум здатний дати душі найголовніше. За Сократом, розум діє як діалог двох суб’єктів, відбиваючи їхнє спілкування.

Платон (427-347 рр. до н.е.) виходив із того, що Космос – це жива істота. Таку ясність він набуває через існування Світової душі. Платон вважав, що свідомість людини, її душа має повне знання про світ. Ці знання вона отримала від Світової душі. За Платоном, душа складається з трьох частин: розумової, вольової, чуттєвої.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) у знаменитому трактаті «Про душу» систематизував попередні й сучасні йому психологічні ідеї та висунув кілька нових важливих положень. Душа, за Аристотелем – це окрема сутність. Він розвиває ідею про нерозривність душі та тіла.

З кінця ХVІІІ століття вчення про психіку пов’язують із мозком. Кінець ХVІІІ – початок ХІХ століття ознаменувалися відкриттям рефлекторної дуги Ф.Мошанді та Ч.Беллу: вони визначили різницю між чуттєвим і руховим нервовими шляхами. Це призвело до появи такого напрямку в психології, як біхевіоризм (у перекладі з англійської «поведінка»), представником якого був Дж.Уотсон (1878-1958).

Основоположником психоаналізу є австрійський лікар-психоневролог Зігмунд Фрейд (1856-1939). З.Фрейд створив структурну модель психіки, яка складається з трьох елементів: Ід («Воно») – несвідоме, Его («Я») – свідомість і Суперего («Над-Я») – надсвідоме.

Формування наукової психології відбувається у другій половині ХІХ ст. Одним із перших творців наукової психології в Росії є Іван Михайлович Сеченов (1829-1905). Він заклав підвалини вчення про рефлекторну природу психіки.

Фізіологічною підставою психічної діяльності, за Сеченовим, є саморегуляція поведінки організму за допомогою сигналів. Ідеї Сеченова вплинули на світову науку, але найбільший розвиток вони набули у вченні І.П.Павлова (1859-1963) і В.М.Бехтерева (1857-1927).

У сучасній науці мозок розглядається як центр керування життєдіяльністю високорозвинених тварин і людей. Мозок має дуже складну структуру. Структурно-функціональною одиницею мозку, як і всієї нервової системи, є нейрон. Фізіологія вважає мозок матеріальним субстратом психіки людини.

Ліва і права півкулі мозку відіграють різну роль у функціонуванні психіки. Вони працюють відносно автономно. Так, ліва півкуля пов’язана з аналітичними, раціональними функціями. Вона відає мовою, письмом, здатністю до розрахунків, невербальною пам’яттю, логічними міркуваннями.

З правою півкулею пов’язані синтетичні, цілісні, інтуїтивні функції. Права півкуля відповідає за музичний слух, легко сприймає просторові взаємодії, розрізняє форми і структури, уміє пізнавати ціле і роздрібне.

 

З появою нервової системи, відповідальної за відображення, з’являється психіка. Наявність нервової системи дозволяє організму активно керувати своєю поведінкою у навколишньому середовищі, підпорядковуючи поведінку установкам, що випливають з життєвих потреб організму.