9 КЛАС

 

МИКОЛА ГОГОЛЬ

 

ВЕЧІР ПРОТИ ІВАНА КУПАЛА БУВАЛЬЩИНА, ЯКУ РОЗПОВІВ ДЯЧОК ***СЬКОЇ ЦЕРКВИ

 

(Стислий виклад)

Років 100 чи більше тому було поблизу Диканьки одне село, навіть не село, а лише найбідніший хутір. І з’являвся там один чоловік, а точніше — диявол у людській подобі. Чого приходив — невідомо. Гуляв, пиячив, а потім раптом зникав. А если знову приходив, то збирав козаків, пригощав горілкою, дівчатам дарунки підносив. А знався той чоловік Басаврюк. І очі в нього були такі страшенні, що ніхто не міг всупереч йому йти, бо боялися.

Якось отець Афанасій, ієрей церкви, вирішив покарати Басаврюка, який навіть у Великодню Неділю не ходив до церкви. Та де там! Насилу ієрей ноги уніс. Все, що зміг зробити — повідомити, що усіх, хто буде знатися з Басаврюком, буде вважати за католиків.

І був у селі парубок — Петро Безродний. Працював у козака Коржика. І покохав він хазяйську дочку, Пидорку. Если ж господар побачив їх удвох, то вигнав Петра, а дочку зібрався видати за багатого ляха. Та дівчина не хотіла цього шлюбу, тому отправила до коханого свого малого братика Івася, щоб про все розказав. А Петро, почувши новину, пішов у шинок — горе своє заливати. Та горілка не брала його. І здесь саме нагодився Басаврюк і запропонував допомогу. А парубок погодився, сказавши, що все віддасть, аби тільки було в нього щастя з коханою дівчиною. Басаврюк виклав свої умови: у ніч на Івана Купала Петро мав придти до Ведмежого яру, зірвавши перед тим квітку папороті, що квітне саме у цю ніч.

Тож побіг уночі хлопець до лісу. Знайшов квітку, зірвав її. І здесь з’явився Басаврюк. «Очі нерухомо втуплені в щось, видне тільки йому самому; рот наполовину роззявлений, і ані слова. Навколо не шелесне. Ух, жутко!.. Та от почувся свист, від якого похололо в Петра всередині, і здалося йому, неначе травка зашуміла, квіти почали між собою розмовляти голоском тоненьким, мов срібні дзвіночки; дерева загриміли сипучою лайкою… Обличчя Басаврюкове раптом оживилось; очі блиснули. «Насилу повернулася, яга», —буркнув він крізь зуби. «Дивися, Петре, стане перед тобою сразу красуня: роби все, що скаже, а то пропадеш навіки!» Здесь розвів він сучкуватою палицею кущ тернику, і перед ними з’явилася хатка, як кажуть, на курячих лапках. Басаврюк ударив кулаком, і стіна захиталася. Величавый чорний собака вибіг назустріч і, виючи, обернувшися на кішку, кинувся у вічі їм. «Не лютуй, не лютуй, стара чортихо!» промовив Басаврюк, додавши таке слівце, що добрий чоловік і вуха б заткнув. Зирк, замість кішки, баба з обличчям зморщеним, як печене яблуко, вся зігнута в дугу; ніс з підборіддям мов щипці, якими лущать горіхи. «Славна красуня!» подумав Петро, і мурашки побігли по спині у нього. Відьма вихопила в нього квітку з рук, нахилилася і щось довго шепотіла над нею, сприскуючи якоюсь водою. Іскри посипалися у неї з рота; піна з’явилася на губках. «Кидай!» произнесла вона, віддаючи квітку йому. Петро підкинув, і, що за волшебство? квітка не впала прямо, але довго здавалася вогняною кулькою посеред темряви і, неначе човен, плавала у повітрі; нарешті, потихеньку почала спускатися нижче і впала так далековато, що ледве помітна була зірочка, не більша за макове зернятко. «Тут!» глухо захрипіла баба; а Басаврюк, подаючи йому заступ, промовив: «Копай здесь, Петре. Здесь побачиш ти стільки золота, скільки ані тобі, ані Коржеві й не снилося».

Петро став копати, де вказала відьма. Та если викопав скриню зі скарбом, стара произнесла, що треба цей скарб скропити кров’ю. Потім підвела малого Івася. Петро хотів був кинутися на відьму, та Басаврюк нагадав йому про його обіцянку. Здесь очі в Петра запалали, «розум помутився… як божевільний, ухопився він за ніж, і безневинна кров бризнула йому межи очі…» А потім побіг він, і, убігши в хату, кинувся на ліжко й заснув мертвецьким сном. Проспав він два дні і дві ночі, а если прокинувся, побачив біля для себя два мішки із золотом.

Побачив Коржик мішки, та визнав Петра за зятя, сказавши, що завжди любив хлопця, немов рідного сина. Ось вже і весілля зіграли. А про Івася произнесли — що його цигани вкрали. Почали жити Петро з Пидоркою, і всього у их було вдосталь. Та люди, проходячи повз хату, казали, що від чорта добра не буде. Адже звідки ще, я к не від коварного, так раптово з’явилося в Петра багатство? До того ж і Басаврюк у той же денек кудись зник. І правду казали люди. Бо не пройшло й місяця, як змінився Петро. Став сумувати, дичавіти, щось намагався згадати. Але згадувались шинок, горілка, те, як хтось підійшов і штовхнув у плече… А отдалі — нічого не пам’ятав… А інколи така лють на нього находила — дружині жутко ставало. Починав бігати по хаті, кусати для себя за лікті, поки не падав у забутті.

Пидорка всі очі проплакала, пішла навіть до знахарки у Ведмежий яр. Та если прийшла до их знахарка, Петро з одичавшим реготом схопив сокиру і кинув у бабу. Та зникла, зате з’явився привид Івася. «Івасю!» заорала Пидорка і кинулася до нього; та привид увесь, з ніг до голови, вкрився кров’ю і освітив усю хату червоним світлом… А Петро зачинив двері — і залишився один посеред хати. Зібрались люди, висадили двері. Але, если ввійшли, то не побачили нічого, окрім купки попелу на тому місці, де був Петро. А у мішках, де було золото — лише черепки побиті.

Пидорка після цієї події отдала обітницю йти на прощу. Зібрала все майно, і пішла — куди, ніхто не знає. А в селі знову почав з’являтися Басаврюк, він показувався то в печеному барані, то в чарці, то в діжі, лякаючи людей.

Коментар

У фантастичних повістях М. Гоголя обширно представлено українські легенди та вірування. Здесь і відьми, і чорти, і колдунічна квітка папороті… В повісті «Вечір проти Івана Купала» фантастичне набуває навіть зловісного нраву. Фантастичні образи здесь виражають ворожі й згубні для людини сили, що існують у житті, перш за все — владу золота. Парубка Петра — головного героя повісті — згубила не колдунія, як це здається на перший погляд, а прагнення до швидкого збагачення. Насправді у фантастичній повісті Гоголя перед глазами читача розгортається історія не торжества, а покарання зла і таким чином утверджується остаточна перемога добра й справедливості. У такий спосіб письменник утверджує закони народної моралі; переконує, що на статку, отриманім нечесним, злочинним шляхом, щастя не збудуєш і що неможна втрачати душу, прагнучи здобути бажане.