6 КЛАС

 

АНТОН ЧЕХОВ

 

ХАМЕЛЕОН

 

Через базарний майдан іде поліційний наглядач Очумєлов. За ним ступає рудий городовий. Навколо тиша… Аж раптом із дров’яного складу купця Пічугіна, стрибаючи на трьох ногах і озираючись, Ги жить собака. За ним женеться чоловік у перкалевій накрохмаленій сорочці та розстібнутій жилетці. Він викрикує в бік собаки: «— Дак ти кусатись, нечиста сило! Братця, не пускай його! Тепера не велено кусатись. Держи! А… а!»

Незабаром коло дров’яного складу збирається натовп. Чоловік — це був золотар Хрюкін, — піднявши вгору праву руку, показує натовпові скривавлений палець. Напівп’яному лиці його ніби написано: «Ну, знатимеш же ти мене, шельмо!» Та й самий палець його виглядає, як знамено перемоги. В центрі натовпу, розставивши передні ноги і трусячись усім тілом, сидить на землі біле хортеня з гострою мордою і жовтою плямою на спині. У сльозавих глазах його вираз туги й жаху.

Хрюкін каже, що собака вкусив його і вимагає покарання. Очумєлов свариться і каже, що таке не минеться безкарно. Що хазяїна теж треба притягти до відповідальності.

У цю мить з натовпу хтось сказав, що це собака генерала Жигалова.

Мова наглядача ураз змінюється: « 1-го тільки я не розумію: як він міг для тебя вкусити? — звертається він до Хрюкіна. — Хіба таки він дістане до пальця? Він небольшой, а ти бач он який здоровило вигнався. Ти, мабуть, розколупав пальця цвяшком, а тоді й спала тобі в голову ідея, щоб причепитись. Ти ж, бра… звісний люд! Знаю вас, чортів!»

Але здесь городовий зауважує, що собака — не генеральський. В генерала таких немає. Очумєлов каже, що й сам знає — в генерала собаки дорогі, породисті. І каже Хрюкіну, щоб той так цього діла не залишав. Треба провчити негідника.

У натовпі хтось каже, що таки бачив у генерала такового собаку. Очумєлов знову змінюється в обличчі. «…Він, може, дорогий, а если кожна свиня йому в носа цигаркою тикатиме, то зіпсують як стій та дивись. Собака — тендітна тварина… А ти, йолопе, опусти руку, — каже він Хрюкіну. — Нема чого дурного свого пальця виставляти. Сам винен…»

Нарешті на майдані з’являється генеральський кухар, який впевнено заявляє, що в их таких собак зроду-віку не бувало.

«І розпитувати здесь довго нема чого, — каже Очумєлов. — Кочевой! Нічого здесь довго розводитись… Сказав кочевой, значить кочевой. Знищити, от і все». Кухар продовжує, що цей собака — генералового брата.

Очумєлов з солодкою усмішкою: «Та хіба братик їхній приїхали?.. Ах ти, Боже ж мій, Господи! А я й не знав!.. Так це, виходить, їхній собака. Дуже радий… Візьми його. Песик нічогенький… Меткий такий… Хап цього за палець! Ха-ха-ха… Ну, чого тремтиш? Ррр… бр… Сердишся, шельмо!.. Ач, який цуцик…»

Прохор кличе собаку і йде з ним від дров’яного складу… Натовп регоче з Хрюкіна.

Очумєлов, сиплячи погрози Хрюкіну, продовжує прямувати через майдан.