Reklama

Панування Речі Посполити

Включення українських земель до складу найбільшої східноєвропейської держави – Речі Посполитої мало величезні політичні, економічні та культурні наслідки для населення України. З одного боку Україна ставала ближчою до Заходу, до європейського способу життя, з іншого – втрачала можливість для самостійного державного розвитку. Після підписання Люблінської унії всі українські землі, які ввійшли до складу нової держави, були розділені в адміністративному відношенні на шість воєводств – Київське, Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське і Белзьке. І територія і населення цих земель складали досить значну частину Речі Посполитої.

Одним із головних наслідків включення українських земель до складу Речі Посполитої стало створення тут станової системи західного типу. Першим і головним станом стає дворянство. Основою українського дворянства стали представники декількох десятків давніх княжих родів, але переважну масу дворян складали люди, які перебували на військовій службі. Часто це були вихідці з міщан або селянства. Вони служили в кавалерії, що давало їм можливість отримання дворянського титулу і привілеїв. В Україні, як і в Польщі, таких дворян називали “шляхтою”. У Польщі шляхта була наймогутнішим дворянським станом в Європі, налічуючи до 10 % всього населення країни. В Україні представники місцевої шляхти складали близько 5 % населення.

 

У Речі Посполитій шляхта була повністю звільнена від будь-яких податків і не несла ніяких державних повинностей, окрім військової служби. У XVI ст. шляхта підпорядкувала собі всі місцеві органи самоврядування і навіть великий сейм Речі Посполитої, який представляв фактично вищу владу в країні. Серед всіх європейських монархів влада польського короля була найбільш обмежена власним дворянством. А в 1573 р., коли помер останній представник династії Ягеллонів, шляхта привласнила собі право обирати на сеймі нового монарха. Тільки шляхта мала право володіти землею і селянами, і, таким чином, мала не лише політичне, але й економічне панування в країні.

Близько 15 % населення України в XVI ст. проживало в містах і називалося “міщанами”. До цього часу багато українських міст вже давно володіли Магдебурзьким правом, тобто мали органи міського самоврядування. Ще в XIV ст. Магдебурзьке право отримали Львів (1356 р.) і Кам’янець-Подільський (1374 р.), у XV ст. – Луцьк (1432 р.) і Київ (1497 р.). У XV ст. кількість таких міст значно зросла. Наявність міського самоврядування надавала місту певну незалежність від шляхти і дозволяла вести самостійну економічну політику, що сприяло його швидкому господарському розвитку.

Переважна більшість населення України відносилися до селянства (до 80 % всіх її жителів), яке не мало ніяких політичних прав. Щоб мати можливість працювати на землі, яка була власністю феодалів, селянин повинен був платити оброк шляхтичеві або відпрацьовувати панщину в його маєтку. Коли землі було ще багато, а людей мало, життя селянина не було дуже важким. Так, ще в XVI ст. панщина в Україні рідко перевищувала два тижні в році, а решту всього часу селянин міг працювати на себе.

 

Проте на початку XVI ст. положення українського селянства почало швидко змінюватися не в кращий для нього бік. З відкриттям Америки в Європу полився потік заокеанського золота і срібла, що сприяло збільшенню населення в європейських країнах, зростанню споживання продуктів харчування і підвищенню цін на них. У цих умовах Річ Посполита, володіючи величезним і продуктивним земельним фондом, швидко стає житницею Європи. Польські й українські феодали перетворюють свої маєтки на “фольварки” – господарства, націлені на виробництво продукції для ринку. Така переорієнтація економіки неминуче вимагала посилення залежності селян, яких необхідно було змусити працювати на феодала якомога більше. На просторах Речі Посполитої почало швидко розвиватися кріпацтво, що перетворювало селян на рабів своїх господарів. Так, у 1505 р. сейм повністю заборонив селянам змінювати місце проживання без дозволу пана.

Reklama