Зв’язок літератури з іншими науками

Зв’язок літератури з іншими  науками

Будучи наукою самостійною, літературознавство, однак, не втрачає зв’язків із тими гуманітарними науками, з яких воно вийшло і потребу в стосунках з якими постійно відчуває. На прикладі з визначенням самодостатності української літератури неважко переконатися в зв’язках літературознавства з історичною наукою, яка подібним же чином відвойовувала право самої України на її власну історію. Але на цю проблему слід дивитися ширше і глибше. Літературні ідеї, як відомо, “в’яжуться” з історичними процесами, або випереджаючи їх, або йдучи з ними в ногу. В античну епоху, наприклад, етапи суспільного розвитку своєрідно позначилися на становленні й функціонуванні тодішніх художніх стилів (дорійському, іонійському, корінфському), а романтичні віяння в європейському мистецтві наприкінці XVIII ст. майже безпосередньо в’язалися з виявами “бурі й натиску” в суспільній історії, серед яких такі відомі події, як Коліївщина в Україні, селянський бунт на чолі з Пугачовим у Росії, Велика французька революція, промисловий переворот в Англії та ін. Звичайно, зв’язок між цими явищами умовний і специфічний, але очевидність його безперечна, як безперечними слід вважати зв’язки будь-яких земних напружень і відлиг з відповідними процесами в житті космосу.

Літературознавство, на відміну від художнього мислення, в’яжеться з суспільною історією менш активно і завжди з певним запізненням. Причиною цього е похідна залежність літературознавства від художньої творчості й історичних зрушень, яку (залежність) здатна часом порушити лише та галузь літературознавства, яка іменується критикою. Критика справді може інколи випереджати нові ідеї у творчості й суспільстві, але для цього потрібна з’ява в літературі неординарного таланту критика. Думається, що імена Арістотеля, Лессінга, Гегеля, Франка чи Бахтіна в цьому випадку є переконливим аргументом.

Не менш тісними й органічними слід вважати зв’язки літературознавства з філософією. Вона була фактично праматір’ю науки про літературу, і коли в античні часи народжувався найвідоміший у Європі літературознавчий твір Арістотеля “Поетика”, то його тривалий час цілком справедливо вважали не інакше як дитям філософії. В наступні епохи, коли літературознавство дедалі виразніше формувалось як самостійна наука, його зв’язки з філософією ніяк не поривались, а ще більше поглиблювались. Філософська проблема буття земного і суті життя як такого однаково цікавить і “чистих” філософів, і літературознавців, які намагаються зазирнути в цю проблему не крізь факти життя, а крізь образну інтерпретацію його. Точніше навіть буде сказати, що літературознавці шукають зерна істини у створеному митцями художньому світі, який є не відтворенням реальності, а нафантазованою іншою реальністю. Від першої вона відрізняється художньою основою, високим ступенем концентрованості думки й почуття, нехарактерною для реального життя узагальненістю.

Яскраві приклади зв’язків філософії і літературознавства дає світова епоха Ренесансу й наступні за нею епохи бароко та романтизму. Філософи в ці часи значно просунулись у своєму русі до з’ясування основного питання філософії про первинність ідеї чи буття, а літературознавці стали активніше досліджувати його на рівні душі людської і гуманізму загалом, без чого немислимий сам предмет їхньої уваги — художня література. Інколи філософ і літературознавець у ці епохи виступали в одній особі. Хто зважиться, наприклад, роз’єднати Гегеля-філософа і Гегеля-літературознавця в його знаменитій “Естетиці”? Так само в новіші часи Д. Чижевський поєднував у собі дослідника і власне філософії, і літератури.

Звичайно, естетика — теж наука, й окрема наука. Але без літературознавства (ширше кажучи — без мистецтвознавства) вона немислима. Отже, літературознавство пов’язане також і з естетикою, яка, будучи самостійною наукою, все ж вважається частиною філософії. Провести між ними остаточні межі — заняття не лише невдячне, а й методологічно хибне. В гуманітарному циклі всі науки взаємопов’язані, бо мають спільний корінь — душу людини і світ, в якому вона живе.

Спірним видається зв’язок літературознавства з економікою. Про такі зв’язки до середини XIX ст. ніхто з дослідників художньої творчості, здається, серйозно не говорив. Першопрохідцем тут став марксизм, який своїм грубим матеріалізмом звульгаризував і уявлення про художню творчість, і методологію дослідження її.

За теорією Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна мистецтво належить до “надбудови” (“базисом” є економіка) і суть його зводиться до відображення того, що відбувається в “базисі”. Ленін навіть говорив, що мистецтво — це риштування, яке одразу ж розбирається на дрова, як тільки буде збудовано комунізм. Причому вершинним досягненням мистецтва вважались такі твори, в яких найбільш правдиво, тобто реалістично, відображено всі нюанси того “базису”. Яскравим прикладом для Маркса тут була творчість Бальзака, з якої він дізнався нібито більше про буржуазні економічні відносини, ніж з усіх відомих йому економічних праць. Підхопивши це публіцистичне (а не наукове) судження, всі марксисти заклали у фундамент марксистського мистецтвознавства відображувальний принцип: нібито й справді інакшого завдання в мистецтва нема, як тільки художньо копіювати економічні, суспільні, соціальні та інші стосунки між людьми. А наука про мистецтво (зокрема й літературознавство) повинна досліджувати, на думку марксистів, глибину, точність, правдивість, реалістичність цього копіювання. До вищих сенсів буття, до окремого світу, твореного художником, марксистам не було ніякого діла, це вони вважали вигадкою, і якщо на їх шляху щось подібне й траплялося, то вони його просто відкидали, заперечували і шляхом репресій нищили. Відтак за межі духовності потрапляла фактично вся справді художня культура людства. Бо в ній, мовляв, недостатньо правдиво і не з класових позицій відображається економічне життя суспільства.

Наукове літературознавство не ігнорує тих економічних мотивів, які відлунюють у літературних творах. Тому зв’язки між літературознавством і економікою нібито цілком очевидні. Але для літературознавця економічний мотив у творі є не ілюстрацією, не відображенням “реальних” економічних відносин у суспільстві, а лише однією із складових частин художнього світу, що твориться письменником в ім’я пошуку світової гармонії, проникнення в таїну людської душі і життя загалом. Хай це судження сприймається і як дуже загальне, але в ньому все-таки більше істинності, ніж у твердженні, що художня література ілюструє економічний базис.

Літературознавство перебуває в нерозривному зв’язку з фольклористикою і мовознавством (лінгвістикою). Перші елементи літературознавства спостерігаються ще у фольклорі: в легендах і переказах про особливості слова та пісні, в казках про чаклунів, які володіють особливим (цілющим, наприклад) словом, у думах про кобзарів і поетів, що звалися в народі перебендями і могли з допомогою слова викликати тугу чи радість, сльози чи усміх. Усе це — первісні форми літературознавства, і дослідник літератури у своїх міркуваннях завжди їх тримає в пам’яті та спирається на них.