Як ставлять та розв’язують проблеми

Як ставлять та розв’язують проблеми

Питання про алгоритмізовуваність методів наукового пізнання, про перетворення їх на конкретні методики розв’язання тих чи тих завдань виводить на питання про розмежування завдань та проблем. У англо-американській науковій літературі звичайно ототожнюють ці поняття і розв’язання завдань розглядають як розв’язання проблем (англ. problem solving).

Інтерес методологів науки до поняття “завдання” зумовили праці відомого західного вченого Дж. Пойа (1887—1985), зусиллями якого у 40-х роках XX ст. було закладено фундамент евристичного (евристика (від. грецьк. heurisko— знаходжу) — спеціальні методи, способи, прийоми відкриття нового) методу розв’язання завдань. Пойа зосередив свою увагу на виявленні тих емпіричних правил, які можуть призвести до розв’язання окремого завдання, або забезпечити певний прогрес у його розв’язанні. Іншими словами, вчений висунув на перший план пошук не алгоритмічних, а правдоподібних способів розв’язання специфічних, нестандартних завдань.

Його попередниками можна назвати філософів-прагматистів, які одними з перших указали на так звану проблемну ситуацію, яка активізує інтелектуальну діяльність людини. Як слушно зауважив провідний представник філософії американського прагматизму Дж. Д’юї (1859—1952), активна діяльність свідомості починається тоді, коли наш розум перебуває у ситуації вибору. Де немає питань, проблем, ускладнень, там свідомість немовби спить. А проблемність визначає мету для свідомості, мета ж як закон контролює її діяльність.

 

До цього винятково важливого положення про зв’язок доцільної діяльності свідомості, що пізнає, з проблемною ситуацією Д’юї повертався неодноразово. Зокрема, він писав, що будь-який рефлективний, тобто не строго логічний висновок, передбачає брак розуміння, часткову відсутність логічно-ясного поняття. Збільшення ж запасу понять, необхідних для розуміння та розв’язання певної проблеми, призводить не тільки до подолання проблемних ситуацій, що виникли, а й до усвідомлення нових проблем. Тому прогрес у пізнанні завжди полягає у відкритті чогось незрозумілого в тому, що раніше вважали очевидним фактом.

У філософсько-методологічній літературі питання про сутність проблеми розв’язують, як правило, у традиційному плані за схемою:

ПРОБЛЕМА→ ГІПОТЕЗА →ЗАКОН.

Така пізнавальна схема через свою абстрактність майже незастосовна до реальної практики наукового пізнання й дуже вразлива з точки зору історії розвитку наукової думки. Для того, щоб побачити наукову проблему, її потрібно виокремити га оцінити у формі гіпотетичної теорії. Процес виокремлення та оцінки у зрілій науці починають з того, що ставлять завдання зберегти попередню теорію, усунувши з неї суперечності.

Таким чином, об’єктивну проблемну ситуацію сприймають спочатку як щось суб’єктивне, яке не становить реальної загрози для традиційної теорії. Отже, у логічному плані завдання передує проблемі, хоча реально все виглядає навпаки: проблема передує завданню як проблемна ситуація, яку відразу не усвідомлюють, але відчувають та сприймають як тимчасові збої у звичній теоретичній діяльності.

Як зазначав філософ та соціолог К. Р. Поппер (1902—1994), говорячи про якусь проблему, ми майже завжди виходимо з того, що вже сталося, тобто з усвідомлення цієї проблеми. Людина ж, яка працює над проблемою, рідко коли здатна ясно сказати до її розв’язання, в чому вона полягає. І навіть тоді, коли вона може пояснити певну проблему, це пояснення ризикує виявитися помилковим.

Незважаючи на багатий матеріал з історії науки, Погшер усе ж таки наполягає на тому, що в науці ми найчастіше усвідомлюємо проблеми, які намагаємося розв’язати.

Опоненти цієї точки зору вказують на наступний парадокс: якщо людина шукає розв’язання якої-небудь проблеми, то вона повинна знати хоча б у першому наближенні, що потрібно шукати. Але якщо вона знає, що потрібно шукати, то вона вже має шукане знання.

Досвід підказує, що корисно та виправдано розрізняти проблемну ситуацію та проблему. Тоді матимемо гаку схему формулювання проблеми:

ПРОБЛЕМНА СИТУАЦІЯ→ЗАВДАННЯ→НЕРОЗВ’ЯЗУВАНІСТЬ ЗАВДАННЯ

і, як наслідок,

ПОБУДОВА ГІПОТЕТИЧНОЇ ТЕОРІЇ→УСВІДОМЛЕННЯ ПРОБЛЕМИ.

Ототожнення проблеми і завдання обтяжене ілюзіями, нібито ми усуваємо труднощі у питаннях про причини появи та формулювання завдання (або завдань). А пропонована схема функціонування зрілої науки, оснащеної теоріями, дає змогу у новому світлі оцінювати принципи та методи побудови теорії, а також способи її перевірки на істинність.

Що це все означає для конструювання наукової теорії, включаючи соціологічні теорії?

Побудову нової наукової теорії розпочинають не з примхи окремої геніальної особистості, а для подолання серйозних труднощів, викликаних розв’язанням нетривіальних завдань, які видаються розв’язними у рамках певної теорії.

Як звичайно виглядає розв’язання завдання?

Розв’язання будь-якого завдання передбачає складання плану. За словами Пойа, складання плану та його реалізація йдуть у протилежних напрямках. Складання плану починають з урахування мети А та можливих дій щодо її досягнення. Найближчу дію (засіб) позначимо літерою Б. Ми могли б досягти А, якби мали засіб Б (або здійснили б дію Б). З думки про Б може виникнути думка про засіб В, а з думки про В може виникнути думка про Г тощо. Таким чином, складаючи план, ми рухаємося від А до Г. Реалізуючи план, рухаємося у зворотному напрямку — від Г до А. Інакше кажучи, про нашу мету ми починаємо думати на самісінькому початку, досягаємо ж її на самісінькому кінці.

Метод розв’язання завдань можна було б назвати складанням плану у зворотній послідовності (або просуванням від кінця до початку). Грецькі геометри називали цей метод аналізом, що означає “розв’язання від кінця до початку”. Якщо ж ми просуваємося у протилежному напрямку, то такий метод розв’язання називають складанням плану у прямому напрямку (або просуванням від початку до кінця), тобто синтезом.

Будь-яку зрілу теорію характеризує її пояснювальна сила. Це означає, що ми не тільки розуміємо цю теорію, а й здатні за її допомогою співвідносити наші теоретичні знання з конкретною предметною цариною, тобто інтерпретувати наші знання, ідентифікуючи ті чи ті предмети як такі, що підпадають під відповідні теоретичні поняття.

Питання про ідентифікацію (визначення) впритул стосується питання про синтез у розв’язанні завдань, які нас цікавлять, тобто питання про реалізацію складеного за допомогою аналізу плану. Саме у процесі реалізації запланованих дій ми іноді наштовхуємося на непередбачені перешкоди, які змушують нас шукати обхідні шляхи, а це обтяжено проблемами.

Чи можемо ми у рамках ньютонівської фізики ідентифікувати вічний двигун (лат. perpetuum mobile)?

Відповідь “Ні, не можемо” буде хибною. Хибне й саме запитання, яке неявно передбачає побудову такого двигуна, але за допомогою іншої наукової теорії.

З цього випливає, що будь-яка наукова теорія не тільки пояснює можливе, допустиме існування певних предметів, а й заперечує ливість існування інших предметів, які суперечать науковому сенсові цієї теорії.

Звернувши увагу на таку дволикість наукової теорії, вчені спробували зафіксувати свої спостереження й збагатити методологічний арсенал. Одна з таких спроб зобов’язана Попперу та його ідеї фальсифікаціонізму, сформульованій у праці “Логіка наукового дослідження” (1935). Попперівський метод фальсифікації — це альтернатива неопозитивістському методові верифікації. Фальсифікація не вказує на істинність, вона вказує тільки на хибність деяких універсальних (таких, що претендують на теоретичність) висловлювань. Відсутність дослідного спростування теоретичних висловлювань, за винятком логіко-математичних, вважають побічним свідченням сумнівності їх. Наявність дослідного спростування теорії свідчить про її хибність, що є надійнішим знанням.

Згідно з Поппером, розвиток науки зобов’язаний не тільки під-тверджувальним, а й заперечувальним фактам, тобто зміст теорії розвивається та збагачується одночасно з розвитком станів, які ця теорія виключає. Інакше кажучи, зміст теорії тим багатший, чим більше виключено можливостей, здатних фальсифікувати цю теорію.

Відомий англійський фахівець у галузі кібернетики Ф. Джордж вважає, що кібернетичні механізми, які відповідають цим методологічним принципам, цілком ймовірно, будуть використані для реалізації таких теоретико-методологічних шукань та розвідок.

З деякими застереженнями можна сказати, що метод побудови теорії за схемою “аналіз — синтез” дає на етапі аналізу розуміння предмета як системи відношень (поняття як система відношень), натомість на етапі синтезу ці відношення наповнюються конкретним смислом за допомогою тієї чи тієї їх інтерпретації (теоретичної або емпіричної).

Відомий математик з широким філософським кругозором С. О. Яновська (1895—1966) підкреслювала, що проблематика введення та виключення абстракцій якнайтісніше пов’язана з пошуком моделей (інтерпретацій) для відповідної теорії.

Щоб наука могла ефективно слугувати людям, вчені повинні вміти застосовувати наукові закони на практиці. Для цього треба добре знати технологію заміни абстрактних об’єктів (абстракцій) конкретними представниками їх. Таку заміну називають виключенням абстракцій. Кожній нормальній людині зрозуміло, що не можна з’їсти абстрактний плід (наприклад, образ яблука чи яблуко взагалі), можна з’їсти тільки конкретний об’єкт, який підпадає під те чи те загальне поняття.

Для відносно простих абстракцій способи їх уведення та виключення не становлять особливих труднощів. Непомітно для себе ми робимо це у повсякденному житгі регулярно. Особливо це стосується такої абстрактної категорії, як “гроші”. Вони з такою жахливою швидкістю “тануть”, тобто виключаються, а отже, інтерпретуються за допомогою обміну їх на різні товари та послуги, що пересічному “бюджетникові” або дрібному комерсантові стає чомусь невиразно сумно. Вчені мужі, помітивши такі закономірності, спробували надати їм більш наукоподібного вигляду.

У науці правила введення та виключення абстракцій стали, зокрема, предметом аналізу в рамках сучасних теорій визначень, де розрізняють правила введення нових абстрактних об’єктів за визначенням (так звані визначальні аксіоми) та правила їх виключення (правило так званого зведення (редукції) за визначенням).

Особливо важливим для будь-якої теоретичної науки є пошук відповідної інтерпретації (моделі).

 

За словами Яновської, застосування теорії на практиці може відбуватися не безпосередньо, а через іншу теорію або послідовність теорій. Це необхідно враховувати, оскільки у науці далеко не кожну абстракцію можна виключити, хоча й слід мати на увазі, що теорії, з яких ні за яких обставин не можуть бути виключені абстракції, що увіходять до них, не мають права претендувати на назву справді наукових теорій, оскільки на практиці вони незастосовні.