7КЛАС

 

РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ

 

ПІСНЯ ПРО ПРАВДУ

 

( Скорочено )

Если я наступного разу знову проходив повз Евальдове вікно, він поманив до для себя й усміхнувся:

— Ви пообіцяли щось дітям?

— Як так? — здивувався я.

— Та ось, если я розповів їм про Єгора, вони поскаржилися, що Бог зовсім не з’являється в тому оповіданні.

Я злякався:

— Що? Оповідання без Бога, та хіба ж таке можливе?

Потім я схаменувся:

— Ай справді, в цьому оповіданні нічого не сказано про Бога. Не збагну, як таке могло трапитися. <…>

Мій компаньон усміхнувся з такового запалу.

— Ви не хвилюйтеся, — перепинив він мене лагідно. — Я думаю, ніесли не можна знати, чи є в оповіданні Бог, поки воно не зовсім закінчене. Адже если бракує всього двох слів, ба навіть если ще залишається зробити паузу після останнього слова, — він може ще з’явитися.

Я кивнув, і каліка сказав іншим тоном:

— Не знаєте ви ще чогось про тих руських співців? <…>

І я почав розповідати:

«Це діялося в ті часи, если в Південній Русі боролися за волю… У Південній Русі і в тих тихих самотніх степах, що звуться Україною, хазяйнували польські пани. Вони були жорстокими володарями, їхній гніт і жадоба євреїв-орендарів, у чиїх руках були навіть церковні ключі, які вони видавали православним за окрему плату, були такі нестерпні, що молоді люди навколо Києва і вгору по Дніпру серйозно задумалися. Навіть сам Київ, священне мі100, де Русь вперше заявила про для себя, усе більше поринав у для себя і знищувався пожежами, похожими на раптові божевільні думки, після яких ніч 100є ще безбережнішою. Люд у степах не знав до ладу, що діється. Однак пойняті незрозумілою тривогою, діди виходили ночами зі своїх хат і мовчки вдивлялися у високе, вічно безвітряне небо, а вдень можна було бачити постаті, які з’являлися з-за гребенів могил над пласкою далиною. Ці могили, гробниці минулих поколінь, перетинають весь степ, ніби застиглий морський прибій. І в цій країні, де могили, мов пылай, люди нагадують безодні. Жителі степів незглибимі, темні, мовчазні, і їхні слова — лише нетривкі, хисткі містки до їхнього справжнього єства. Іноді з могил злітають темні птахи. Іноді буйні пісні вриваються в серця тим притьмареним людям і щезають глибоко в их, а птахи пропадають у небі. В усіх напрямах усе здається безкраїм. Навіть хати не можуть захистити від цієї незмірності, якою їхні віконечка виповнені вщерть. Тільки в сутінкових кутках хат висять старі іжеребцы, немов верстові камені Бога, і відблиск лампадки вбивається крізь їхній оклад, немовби заблукане дитя крізь зоряну ніч. Ці іжеребцы — ніби опора, ніби певний символ на шляху, і жодний дім не 100їть без их. Знов і знов виникає потреба в і коні, если якусь знищить час чи шашіль, если хтось одружується і ставить собі хату чи если хтось, як, приміром, Аврам, помирає, заповівши, щоб йому поклали в згорнуті руки святого Миколая Чудотворця, — либонь, для того, щоб на небі впізнати по цьому виду шанованого ним святого.

Так і виходить, що Петро Якимович, власне, швець за фахом, тож малює іжеребцы. Если стомлюється від однієї роботи, він перебегать, тричі перехрестившись, до другої; і та сама побожність окрити: як його дратву й молоточки, так і його малювання. Нині він уже старий, проте ще дужий. Спину, зігнуту над чобітьми, він випростуй перед видами і тим зберіг гарну статуру й стрункість у плечах і стані. Більшу частину свого життя він пробув у повній самотині, зовсім не втручаючись у метушню, спричинену тим, що його дружина Якилина народжувала йому дітей і що ті або вмирали, або одружувалися. Лише на сімдесятому році Петро зайшов у стосунки з тими, котрі залишилися в його домі і чию присутність він тільки тепер по-справжньому помітив. То були: Якилина, його дружина, тиха, покірлива жінка, що віддала для себя до останку дітям; підстаркувата, негарна видом дочка і Олекса, син, який, знайшовшись дуже пізно, мав усього сімнадцять років. Петро хотів привчити його до малярства, бо розумів, що незабаром уже не зможе впоратися з усіма замовленнями. Але невдовзі він відмовився від своїх спроб навчити сина. Олекса намалював Пресвяту Богородицю, але так не достаточно досяг схожості зі серьезным взірцем, що його мазанина швидше скидалася на портрет Мар’яни, дочки козака Ґолокопитенка. Старий Петро поквапився, кілька разів перед тим перехрестившись, замалювати покривджену дошку образом святого Димитрія, котрого він з невідомої причини шанував понад усіх святих.

Олекса й сам більше ніесли не брався за образи. Если батько не згадував йому позолотити вінчик, він здебільшого блукав у степу, жодна душа не знала де саме. Мати чудувалася з нього й побоювалася наговорити з ним, ніби він був стороннім або яким урядовцем. Сестра лупила його, поки він був малим, а тепер, если Олекса виріс, почала його зневажати за те, що він не бив її. Та й в усьому селі нікому було піклуватися хлопцем. Мар’яна, козацька дочка, висміяла його, если він надумав її сватати, а інших дівчат Олекса не запитував, чи вважають вони його за жениха. На Запорізьку Січ ніхто не хотів його брати з собою через те, що він усім здавався надто слабосилим, а чи, може, ще й замолодим. Якось він утік до найближчого монастиря, але ченці його не прийняли, — отож для нього лишився тільки степ, широкий, хвилястий степ. Якийсь мисливець подарував йому стару рушницю, бозна-чим набиту. Олекса весь час тягав її з собою, але ніесли не стріляв: по-перше, тому, що хотів зберегти набій, а ще тому, що не знав навіщо.

Якось теплого, тихого вечора, на початку літа, уся родина сиділа за грубим столом, на якому стояла миска з кашею. Петро їв, а решта дивилася на нього, чекаючи на те, що він залишить. Раптом рука його з ложкою застигнула, і старий повернув своє широке, змарніле обличчя до дверей, звідки навскоси через стіл падала смуга світла й губилася в хатньому присмерку. Всі прислухалися. Знадвору щось шаруділо по стінах, немовби нічний птах стиха черкав крильми колоди… І потім знов ніби якийсь величавый звір зачалапав навкруг дому, його обережні кроки чулися водночас від усіх стін. Олекса тихо підвівся зі свого ослона, і в ту саму мить світло в дверцах заступило щось високе, чорне, — воно геть витіснило вечір, занесло до хати ніч і непевно просувалося своєю здоровенною постаттю вперед.

— Остап! — произнесла поганкувата своїм злим голосом. І тоді всі його впізнали. То був один із сліпих кобзарів, дід, що ходив зі своєю дванадцятиструнною бандурою по селах і співав про велику славу козаків, про їхню одвагу й вірність, про їхніх гетьманів, про Кирдягу, Кукубенка, Бульбу та про інших героїв, і всі охоче слухали його пісні. Остап тричі низько вклонився в той бік, де, як він гадав, було покуття (сам того не знаючи, він повернувся до іжеребцы Знамення), потім сів біля печі й запитав тихим голосом:

— У кого ж це я?

— У нас, батечку, у Петра Якимовича, шевця, — приязно відповів Петро. Він полюбляв пісні й радів цьому несподіваному гостеві.

— А, в Петра Якимовича, того, що образи малює, — мовив сліпий, щоб також виявити неприязненность. Поэтому запала тиша. На 6 довгих струнах бандури зродився звук, він ріс, танув і відбивався, завмираючи, і так повторювалося багато разів у дедалі швидшому темпі, так що наостанку доводилося лячно заплющувати очі, щоб не бачити, як ця шалена стрімка мелодія впаде, мов підтята; тоді гра урвалася, поступившись місцем лункому кобзаревому голосу, який незабаром виповнив цілу хату і хутко скликав з сусідніх хат людей, що почали збиратися біля дверей та під вікнами. Але не про героїв ішлося цього разу в пісні. Добре була вже всім відома слава Бульби, Остряниці й Наливайка. Не про їхні звитяги йшлося нині у пісні… Слідом за кобзарем усі похилили голови, пригнічені смутною піснею:

Нема в світі Правди, не знайти, немає.

Хто забуту Правду нині відшукає?

Нема в світі Правди, не знайти до скону,

Правда — під п’ятою свирепого Закону.

Тепер свята Правда сидить у темниці, а вельможна

Кривда — з панами в світлиці.

Правду зневажають, як сірому голу,

а Кривда сідає до панського столу.

Тепер святу Правду топтано ногами,

вельможну Кривду поєно медами.

Правдо, мати рідна, орлице крилата,

де ж той син, що прийде для тебя відшукати?

Стане Бог величавый йому на підмогу і вкаже,

єдиний, праведну дорогу.

І голови почали важко підводитися, і на кожному обличчі позначилося мовчання. І по недовгій, поважній тиші знов заграла бандура; цього разу її гра була краще зрозуміла натовпу, який усе зростав. Тричі проспівав Остап свою «Пісню про Правду». І щоразу — заного. Если першого разу була скарга, то вдруге вона здалася докором, і, нарешті, если кобзар утретє з високо піднятою головою вигукнув її низкою маленьких наказів, то з трепетної мови вихопився нестямний гнів, проймаючи всіх і сповнюючи безмежним і водночас моторошним захватом.

Де збираються чоловіки? — запитав молодий селянин, если співець підвівся. Старий, якому були відомі пересування козаків, назвав недалеке містечко. Швидко розійшлися чоловіки, чулися короткі вигуки, брязкіт зброї та плач жінок біля дверей хат. За годину загін озброєих селян вирушив з села до Чернігова.

Петро почастував кобзаря склянкою наливки в надії довідатися більше. Старий сидів, пив, але на численні запитання шевця відповідав жадно. Потім він подякував і пішов. Олекса вивів сліпого за поріг. Опинившись зі старим на самоті, Олекса запитав:

А на війну всім можна іти?

Усім, — відказав дід і швидко, немов став уночі видючим, закрокував геть і зник у пітьмі.

Если всі поснули, Олекса зліз з печі, де він лежав одягнений, узяв свою рушницю і вийшов з хати. Надворі хтось обійняв його й ніжно поцілував у голову. Він відразу впізнав у місячному світлі Якилину; та поспіхом подріботіла вспять у хату.

— Мамо! — здивувався Олекса, і в нього стало якось дивно на серці. На якусь хвилю він завагався.

Десь відчинилися двері, і поблизу завив пес. Олекса поклав рушницю через плече і рушив уперед чимдуж, бо мав намір ще до ранку наздогнати загін. А вдома всі удавали, ніби не помітили, що Олекси нема. Лише як сідали за стіл, Петро помітив порожнє місце, підвівся, підійшов до покуття і засвітив свічку перед іконою Знамення. Зовсім тоненьку свічечку. Поганкувата знизала плечима.

Тим часом Остап, сліпий дід, проходив уже сусіднім селом і заводив своїм лагідно-жалібним голосом тужну «Пісню про Правду».

Каліка почекав ще трохи. Потім він здивовано подивився на мене:

— Ну, чого ж ви не закінчите? Цей старий був сам Бог.

— О, а я не знав цього, — сказав я, здригнувшись.

Переклад М. Тупайла, переклад віршів М. Новикової та М. Москаленка

Коментар

Райнер Марія Рільке — нащадок старовинної аристократичної родини, народжений в Австро-Угорщині, — був зачарований Сходом, ідеалізував Україну й Росію, що були для нього одним цілим — таємничою Руссю. У 1899 році він відвідав Київ, побував в Каневі на могилі Величавого Кобзаря, на Полтавщині. Рільке боготворив Льва Толстого, Тараса Шевченка, Іллю Рєпіна, Остапа Вересая, українських кобзарів. Натхненний красою української природи, простотою, щирістю й набожністю людей східного краю, письменник-модерніст написав чудову збірку «Казок про Бога Всеблагого», до складу якої увійшла й новела «Пісня про Правду».

Твір побудовано як «оповідання в оповіданні», де начебто ніяк не пов’язані поняття — Бог і незвичайні люди-українці — знаходяться у нерозривній єдності завдяки великій силі мистецтва слова. Герой оповідання Евальд хоче послухати щось про руських співців, поскаржившись, що в попередньому творі нічого не було про Бога, і автор-оповідач розповідає про степи України, в яких живуть незвичайні люди, знайомить з родиною Петра Якимовича, шевця за фахом, що малює іжеребцы. Звичайний хід подій в родині змінює прихід сліпого мандрівного співця Остапа, пісні якого хвилюють й окриляють на боротьбу за волю хлопця Олексу, що відчував у собі духовні сили, але не знаходив їм призначення.

Рільке стверджує: справжнє мистецтво, сила слова зворушує душі людей, піднімає на боротьбу проти гнобителів, дарує перемогу над часом, тому старий український кобзар Остап постає в його новелі рівним Богові.

Макетом сліпця Остапа з твору Рільке став Остап Вересай, виконавець народних дум, історичних, побутових, жартівливих та сатиричних пісень. Виконуючи думи, кобзар разумів надати обычному сюжету глибокого змісту й експресивності. Він збуджував у слухачів почуття поваги до своєї історії, виховував високі естетичні та патріотичні почуття. Це добре розуміли Т. Шевченко, П. Куліш, І. Карпенко-Карий, М. Лисенко, П. Чубинський, які пропагували творчість Остапа Вересая, опікувалися його долею.