Політична соціологія Михайла Драгоманова
Михайло Драгоманов (1841-1895 pp.) був одним із засновників української соціології, людиною, що перша використала поняття “соціологія” в курсі своїх лекцій.
Найбільш відомі твори М. Драгоманова: “Вопрос о значении Римской империи и Тацит”, “Чудацькі думки про українську національну справу”, “Шевченко, українофіли і соціалізм”, “Положение и задачи науки древней истории”. Михайло Драгоманов вважав соціологію універсальною, але й точною наукою про суспільство. Він досить критично ставився до деяких концептуальних положень позитивізму О. Конта й органістичної теорії суспільства Г. Спенсера.
На думку М. Драгоманова, соціологія - це наука про діяльність людини в суспільстві, тому вона повинна містити такі ж узагальнення, формулювання законів, як і точні науки. Для цього необхідно використовувати соціологічний метод “логічної семантики”, котрий означає класифікацію, типізацію та аналітичне групування суспільних явищ.
Структура суспільства, за М. Драгомановим, має три основні підсистеми:
- матеріал, з якого складаються суспільства (індивіди, народності);
- суспільства (їхні форми: сім’я, клас, державний союз, міждержавний союз);
- продукти суспільної діяльності (матеріальні та моральні).
Продовженням і розвитком соціологічного методу є порівняльний, або компаративний метод, яким часто користується вчений. Широко послуговуючись порівняльним методом, М. Драгоманов вивчає:
- різні соціальні, етнічні групи, а також їхніх представників у різні історичні періоди;
- життя сучасних йому народів, які перебували на примітивній стадії розвитку, що дає можливість перевірити факти стародавньої історії;
- певні артефакти минулого, що відобразилися у фольклорі, звичаях, народних традиціях.
Частиною соціологічного методу є принцип історизму у формі системного, конкретно-історичного підходу.
Розвиток суспільства пов’язаний із упливом багатьох різноманітних факторів: економічних, політичних, культурних, духовних. Отже, М. Драгоманов реагує на спроби зобразити всю різноманітність суспільних явищ як наслідок дії якого-небудь єдиного фактора - чи то економічного, чи то географічного.
Досить активно використовує М. Драгоманов поняття стан, клас, маси, корпорація. Визначаючи класи, він виходив із поділу суспільства на людей “м’язової та розумової праці”. На соціальну структуру впливають не лише економічні відносини, спосіб виробництва, але й активність політичних, соціокультурних та інших учасників соціального процесу.
Поділ суспільства на можновладні й бідні класи пояснюється існуванням приватної власності, що є певним історичним явищем, яка виникає на досить високому рівні розвитку суспільства. Як історичне явище приватна власність не вічна та з часом поступиться місцем власності колективу.
Основними чинниками суспільного прогресу М. Драгоманов вважає: економічний прогрес, вільну науку та філософію, а також культуру. Соціальний прогрес, маючи незворотний характер, є закономірним, вільним від випадковостей процесом, який має власну логіку. Суспільно-історичний рух не є прямолінійним і зазнає змін темпу, тимчасових зупинок, відкатав назад, повернення до вже пройдених етапів.
Говорячи про соціальну еволюцію, М. Драгоманов, поряд із поступовим переходом суспільства на більш високий ступінь, визнавав і революційний шлях. Та перевагу він надає поступовому, невибуховому, стрибкоподібному, прогресивному рухові суспільства, в якому люди мають більші можливості для індивідуального та громадського самовираження й розв’язання власних життєвих проблем.
Значне місце у творах М. Драгоманова посідають проблеми політичних відносин. Він вважається фундатором політичного лібералізму в Україні. Відносини між державою та суспільством, між загально громадськими пріоритетами й особистими правами та індивідуальною свободою є предметом дослідження політичної соціології М. Драгоманова.
Українська ідея Михайла Грушевського
В історії науки та культури України кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. у вивченні проблем державності і демократії в Україні визначне місце належить Михайлу Сергійовичу Грушевському (1866-1934 рр.) - відомому вченому, історику, політичному діячу, засновнику національно-демократичної партії Галичини і товариства українських поступовців в Києві. Закінчив Київський університет, завідував кафедрою всесвітньої історії Львівського університету. У березні 1917 р. примкнув до Української партії соціалістів-революціонерів. Очолював Центральну Раду. У квітні 1918 р . обраний президентом України, пізніше емігрував до Австрії. Повернувся в 1924 р. на Україну. Пройшов певну творчу й політичну еволюцію, зокрема від історичної народницької концепції у бік державницької, від федералістської до самостійницької.
Концепція Михайла Грушевського полягає в тому, що суспільно-політичний прогрес однаково визначався біологічними, економічними та психологічними факторами. Суспільний розвиток полягав у певному чергуванні двох протилежних інстинктів - колективістського (солідарності) та індивідуалістського. Політичну владу, джерела, що її визначають (релігійні культи, матеріальний добробут та ін.), розуміє як природне, соціальне явище. Характеризує різні типи і форми влади, механізм завоювання влади та її утримання панівною елітою, пропонує схему історичного процесу в Східній Європі, що розробляв, насамперед, під кутом розвитку історії української державницької ідеї. На початку 1918 р. Михайло Грушевський перейшов до ідеї національної незалежності та суверенітету України, її самостійності.
Величезна ерудиція в сфері історії, літератури, мистецтва дала можливість Михайлу Грушевському виробити своє розуміння суспільного процесу і політичного розвитку. Суть історіософської концепції полягає в трьох основних поняттях: народ, держава і герой в історії. Народ - це поняття метафізики романтичного періоду, тоді як держава - це анархо-соціалістичне поняття Прудона-Драгоманова, і герой в історії відповідає позитивізму як методу пізнання. Михайло Грушевський бачив справжню силу історії. Досліджуючи історію українського народу, висуває ідею “національної самооборони”.
Вся історія українського народу - це розбуджена енергія національного самозбереження перед небезпекою видимої національної загибелі. На такому історичному ґрунті виростають ідеали українського народу: свобода, рівність і народний ідеал справедливості або автономії. Розглядаючи еволюцію так званої класової держави, Михайло Грушевський робить висновок, що такий процес характеризується значним загостренням конкурентної боротьби в самій панівній верхівці за владу, відмічає суперечності, що виникають між верствами та ін. І тут звертає увагу на таку могутню силу, якою виступає національне почуття.
В історичних працях Михайло Грушевський досить послідовно проводить думку про те, що не Україна вийшла з Київської Русі, а навпаки, Київська Русь стала першою і стародавньою формою українського життя. З особливою чіткістю визначались в історії дві народності - великоруська і українська, дві найбільші різновидності серед слов’янських племен. Історична доля не раз зводила їх разом, причому в перших віках їх історичного життя роль творця, культурно і політично переважаючого у Східній Європі елементу відіграла народність українська, а потім - народність великоруська. Історичне життя тієї та іншої народності розвивалось самостійно і своєрідно, дедалі збільшуючи кількість відмінностей укладу життя і відокремлюючи їх національні типи дедалі різкішою рискою. Безперечно, дві народності, дві історії. Адже рубежем історичної долі українського народу стало IV ст. н. е., коли є певні відомості про українців. Розселення українських племен на їх теперішній території збігається з початком їх історичного життя. Століття, що безпосередньо йдуть за розселенням, готують державну організацію, історія якої становить головний зміст першого періоду історичного життя українського народу. Самостійним державним життям український народ жив порівняно недовго в стародавньому періоді своєї історії. Починаючи з ХІ^ ст. український народ входить до складу інших чужих держав, то служачи пасивним об’ єктом їх правління, то будучи більш-менш певною і різкою опозицією до управління та ін. Така концепція походження держави України.
Починаючи з 1906 р. Михайло Грушевський дедалі більше звертається до подій в Україні. Сам же підтримував ідею української автономії в Російській федеративній республіці. Та в концепції суверенності Україна - держава, що будує відносини з іншими державами на рівноправній, взаємовигідній основі. Михайлом Грушевським внесені і багато творчого. Автономно-федералістські погляди Михайла Грушевського ґрунтувались на твердому переконанні, що автономія України базується на чесній, справедливій федерації з Росією. Пізніше під натиском подій Михайло Грушевський обґрунтовує проголошення України суверенною державою.