Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. у придніпрянському селі Солошиному на Полтавщині. 1941 р., закінчивши школу, майбутній письменник пішов добровольцем на фронт: став курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, був двічі поранений. Після другого поранення 1942 р. потрапив у полон і до лютого 1945 р. поневірявся по нацистських концтаборах. Після звільнення працював у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. 1946 р. П. Загребельний вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету, після закінчення якого з 1951 року працював на журналістській роботі (обласні газети, журнал «Вітчизна»). Помітною для українського літературного процесу став період, коли П. Загребельний у 1961 — 1963 роках був головним редактором газети «Літературна Україна», де він уславився підтримкою молодих постів-шістдсятників. У 1979—1986 рр. очолював Спілку письменників України, був головою комітету по Державних преміях ім. Т. Г. Шевченка, обирався депутатом Верховних Рад СРСР та України. У 90-ті рр. XX ст. письменник відійшов від активного громадсько- політичного життя, водночас, незважаючи на вік, плідно працюючи на сучасній літературній ниві.

Письменницьку діяльність визнаний майстер-романіст II. Загребельний роз почав із новел та повістей, збірки яких виходили у другій половині 1950-х рр. Серед них привертає увагу повісті. «Дума про невмирущого» (1957). Спираючись на власний гіркий досвід, письменник показав подвиг молодого солдата Андрія Коваленка, який загинув у концтаборі, але не скорився нацистам. Пізніше почали виходити й романи: типовий виробничий «Спека» (1960) та цікавий за композиційним задумом «День для прийдешнього» (1964). 

Помітним явищем в українській літературі став історично-психологічний роман «Диво» (1968). Письменник зробив спробу розширити межі російської історичної міфології і роз-винути державницьку ідею, запропонувавши авантюрно-гіпотетичне прочитання історії. Це поєднувалося з глибоким розкриттям психології персонажів, філософською аналітичністю, оригінальною композиційною побудовою. Образ собору в романі подано як втілення народного духу. Наголос зроблено на безперервності народної традиції. У трактуванні автора, Софія — не тільки християнська пам’ятка: вона увібрала в себе увесь комплекс культурних здобутків попередніх часів. Неоднозначним є образ князя Ярослава Мудрого. Він — антипод Сивоока, але й заручник свого становища — звідси трагічна роздвоєність його душі. Роман «Диво» поклав початок цілій серп творів, присвячених ук-раїнському середньовіччю: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983). 

Зразком «монументального епічного стилю» в українській прозі цього періоду став роман П. Загребельного «Розгін», 1976 р. (Державна премія СРСР 1980 р.), у якому змальовувалася радянська епоха доби науково- ехнічної революції.

Роман «Диво» (1968) був першим історичним твором П. Загребельного. На тлі тодішньої прози це, як пише літературознавець М. Слабошпицький, «фантастичний твір», сам автор став для всіх «як літературний каталізатор, показавши,якою може бути проза…», «чи не найбільшим літературним авторитетом для молодих письменників різних поколінь».

У контексті прози 1960-х років роман вирізняється, як зазначила одразу ж по його виході друком і критика,цілісністю  «художньо-філософської концепції». Це означає , що бачення й трактування автором складного довколишнього світу в різні історичні періоди» людей у ньому ґрунтується на виваженій, добре продуманій філософській підоснові, історичності зображувального, загальнолюдських морально-етичних цінностях. У ньому й полягли авторський задум.

Українська література другої половини XX — початку XXI ст.      

Павло Загребельний: «Хотілося показати нерозривність часів, показти, що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не само достатньо, а входить у наше життя щоденне, впливає на смаки наші й почування, формує в нас відчуття краси й величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, оберігаємо й захищаємо його.

Роман має оригінальну композицію. Історичне минуле в ньому не просто спроектоване на сучасність. Воно існує поряд із цією сучасністю. У творі поєднано кілька часових площин, які охоплюють реальні історичні події періоду Київської Русі (XI ст.), Другої світової війни і 1960-х років. Вони й становлять історичну основу твору. Об’єднавчим центром цих періодів виступає образ Софії Київської — реально існуючої дивовижної пам’ятки архітектури часів князювння Ярослава Мудрого. Це також історична правда. Собор збудовано, за.художнім вимислом (версією) П. Загребельного, талановитим майстром Сивооком.