7КЛАС

 

ОТЕНРІ

 

ОСТАННІЙ ЛИСТОК

 

( Скорочено)

У невеличкому районі на захід від площі Вашингтона вулиці розбились на вузькі смужки, що називаються проїздами. Ці проїзди утворюють химерні гуляй й повороти. Там одна вулиця перетинає навіть сама для себя разів зо два. Якомусь живописцеві пощастило відкрити надзвичайно цінні властивості цієї вулиці. Уявімо собі, що збирач боргів з рахунком за фарби, папір та полотно, йдучи цим маршрутом, раптом стрічає самого для себя, если він уже повертається вспять, не діставши в оплату жодного цента!

Отож люди мистецтва незабаром налетіли в старий чудернацький Грініч-Вілідж у пошуках вікон, що виходять на північ, гостроверхих дахів XVIII століття, голландських мансард і низької квартирної платні. Потім вони притягли туди з Шостої авеню кілька олов’яних кухлів та одну-дві жаровні й утворили «колонію».

Студія Сью і Джонсі1 містилася на горищі присадкуватого триповерхового цегляного будинку. Одна дівчина приїхала з штату Мен, друга — із штату Каліфорнія. Вони познайомилися <…> у місцевому «Дельмоніко»2, ресторанчику на Восьмій вулиці, побачили, що їхні погляди на мистецтво, салат з листя цикорію та широкийі рукави цілком збігаються, і вирішили найняти спільну студію.

Це було в травні. А в листопаді холодний, невидимий пришелець, якого лікарі називають Пневмонією, почав бродити по колонії, торкаючись то 1-го, то другого своїми крижаними пальцями. <…>

Містера Пневмонію не можна було назвати благородним старим джентльменом… і тепер Джонсі, нездатна й поворухнутись, лежала на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь невеличкі шибки голландського вікна на глуху стіну сусіднього мурованого будинку.

1-го ранку заклопотаний лікар порухом кошлатої сивої брови запросив Сью в коридор.

— У неї один шанс… ну, скажімо, з 10, — повідомив він, збиваючи ртуть у указатель температурыі. — І цей шанс полягає в тому, щоб вона хотіла жити. Та если люди починають діяти в інтересах гробаря, то вся фармакопея — марнота. Ваша маленька подруга вже вирішила, що ніесли не одужає. Які в неї були наміри на майбутнє?

 

1 Джонсі — пестливе від Джоанна.

2 Дорогий ресторан у центрі Нью-Йорка.

 

Вона… вона хотіла намалювати коли-небудь Неаполітанську затоку, - произнесла Сью.

Намалювати? Дурниці! Чи нема у неї чогось такового, про що справді варто було б думати — наприклад, якогось хлопця?

Хлопця? — перепитала Сью голосом, похожим на звук натягнутої струни. Хіба хлопець вартий… ні, медике, нічого такового немає.

Ну, тоді це просто занепад сил, — підсумував лікар. — Я зробила все, що тільки може наука, знаряддям якої я є. Але если мій пацієнт починає рахувати карети в своїй похоронній процесії, я скидаю з цілющої сили ліків п’ятдесят процентів. Якщо вам удасться, щоб вона хоч раз спитала, який буде цієї зими новий фасон рукавів в пальтах, я зможу поручитися, що в неї буде один шанс не з десяти, а з п’яти.

Если лікар пішов, Сью вибігла в майстерню й рыдала в японську паперову серветку, аж доки та геть не розмокла.

Потім узяла креслярську дошку і, насвистуючи веселий мотивчик незалежно ввійшла до кімнати.

Джонсі, майже непомітна під ковдрою, лежала, повернувшись обличчям до вікна. Сью закончила насвистувати, подумавши, що Джонсі уснула.

Нона прилаштувала дошку й почала малюнок тушшю — ілюстрацію до журнального оповідання. Молоді живописцы мусять мостити свій шлях у Мистецтво, малюючи ілюстрації до журнальних оповідань, які молоді автори пишуть для того, щоб вимостити собі шлях у Літературу.

Малюючи героя оповідання, ковбоя із штату Айдахо в елегантних штанях, з моноклем, Сью почула тихий шепіт, що повторився кілька разів. Вона швидко підійшла до ліжка.

Очі у Джонсі були обширно розплющені. Дівчина дивилась у вікно й лічила — лічила в зворотному порядку:

- «Дванадцять», — мовила вона і трохи згодом: — «одинадцять», - потім: — «десять» і «дев’ять», — а тоді, майже одночасно - «вісім» і «сім».

Сьо стривожено подивилась у вікно. Що там лічити? Адже перед очима лише порожніє безмежно похмуре подвір’я та глуха стіна …. другого будинку на відстані двадцяти футів. До половини тієї стіни видряпався старезний плющ, вузлуватий і підгнилий біля коріння. Холодний подих осені струсив з нього листя, й було добро видно, як майже голі галузки рослини чіпляються за потріскані цеглини.

— Що там таке, серденько? — спитала Сью.

— Шість, — ледь чутно мовила Джонсі. — Тепер вони падають швидше. Три дні тому їх було майже 100. Аж голова боліла рахува ти. А сьогодні вже просто. Он іще один упав. Тепер лишилося тільки п’ять.

— П’ять чого, серденько? Скажи своїй Сьюді.

— Листків. На плющі. Если впаде останній, я помру. Я знаю це вже три дні. Хіба лікар нічого тобі не сказав?

— Таких дурниць я ще ніесли не чула, — пирхнула Сью, волшебство во вдаючи зневагу. — Яке відношення має листя старенького плюща до твого одужання? А ти ж, капосне дівчисько, так обожала цей плющ! Не будь дурненькою. Бо ж іще сьогодні вранці лікар мені казав, що твої шанси одужати, та й то скоро… стривай, як же він сказав?.. Він сказав, що в для тебя 10 шансів проти 1-го! А це майже стільки, як у кожного з нас у Нью-Йорку, если їдеш у трамваї або проходиш повз новий будинок. Спробуй-но тепер з’їсти бульйону і дай твоїй Сьюді докінчити малюнок, щоб можна було продати його редакції і купити своїй хворій дівчинці портвейну, а собі, ненажері, свинячих котлет. <…>

Старий Берман був художником і живой на першому поверсі під ними. Йому вже перевалило за шістдесят, і борода в нього, як у скульптури Мікеланджело «Мойсей», кільцями спускалася з його голови сатира на тіло лилипута. В мистецтві Берман був невдахою. 40 років тримав він у руках пензель, але й на крок не наблизив ся до своєї Музи, щоб хоч торкнутися краю її мантії. Він весь час збирався створити шедевр, але навіть не почав над ним роботи… На шматок хліба він заробляв, позуючи тим молодим художникам з колонії, які не могли платити натурникові-професіоналу. Він занадто багато пив і ще не облишив балачок про свій майбутній шедевр. Що ж до всього іншого, то це був буркітливий Дідок, який беспощадно знущався з усякої делікатності, в кому б вона не виявлялась, і дивився на для себя як на сторожового пса, спеціально поставленого захищати двох молодих художниць у студії нагорі. <…>

Сью розповіла старенькому про химери Джонсі й про свої побоювання відносно того, як би її подруга… не відлетіла від их, если зв’язок із світом у неї ще послабшає.

Старий Берман з червоними очима, які помітно сльозилися, галасливо виявив свою зневагу, знущаючись із таких ідіотських вигадок. <…>

Джонсі спала, если вони піднялися нагору. Сью опустила штору аж до підвіконня й знаком веліла Берманові пройти в другу кімнату. Там вони зупинилися біля вікна й з острахом подивилися на плющ. Потім мовчки перезирнулись. Надворі вперто йшов холодний дощ із снігом. Берман у старій синій сорочці, зображаючи відлюдька-золотошукача, всівся на перекинутому догори дном чайнику, що правив за скелю.

Наступного ранку, прокинувшись після недлинного сну, Сью побачила, що Джонсі не зводить сумних, обширно розплющених глаз із опущеної зеленої штори.

Підніми її, я желаю подивитися, — пошепки наказала Джонсі.

Сью стомлено послухалась.

Неймовірна річ! Цілу ніч періщив дощ і шаленів рвучкий вітер, а на цегляній стіні ще виднів листок плюща. Один-єдиний. Темно-зелений біля стебла, але з жовтизною тління й розкладу по зубчастих краях, він хоробро тримався на гілці за двадцять футів від землі.

Це останній, — мовила Джонсі. — Я задумывалась, він неодмінно впаде вночі. Я чула, який був вітер. Сьогодні він упаде, тоді й я помру. < …>

Денек повільно минув, але навіть у присмерку вони бачили на тлі цегляної стіни, що самотній листок плюща тримається на своїй ніжці. А потім, если установилась ніч, знову зірвався північний вітер, знов у вікна періщив дощ, тарабанячи по низьких голландських карнизах.

Если розвидніло, Джонсі безжально звеліла підняти штору.

Листок плюща був ще на своєму місці.

Джонсі лежала й довго дивилась на нього. А потім озвалася до Сью, яка на газовій плитці розігрівала для неї курячий бульйон.

Я була поганим дівчиськом, — произнесла Джонсі. — Щось примусило цей останній листок залишитись там, де він є, щоб показав, яка я була противна. Це гріх — хотіти вмерти. Тепер ти можеш дати мені трохи бульйону й молока з портвейном… Або ні, принеси спочатку дзеркало, потім обклади мене подушками — я сидітиму й дивитимусь, як ти готуєш їсти.

Через годину вона произнесла:

Сьюді, я сподіваюсь намалювати коли-небудь Неаполітанську затоку.

Удень прийшов лікар, і Сью, проводжаючи його, знайшла привід вийти в коридор.

— Шанси рівні, — сказав лікар, потискуючи худеньку тремтячу руку Сью. — Гарний догляд — і ви виграєте. А тепер я повинен навідатися ще до 1-го больного, здесь унизу. Його прізвище Берман, здається, він живописец. Теж пневмонія. Він старий, немічний, а хвороба в тяжкій формі. Надії ніякої, але сьогодні його заберуть до лікарні, там йому буде зручніше.

Наступного денька лікар сказав Сью:

— Небезпека минула. Ви перемогли. Тепер харчування й догляд — і більше нічого не треба.

А надвечір того ж денька Сью підійшла до ліжка, де лежала Джонсі.

— Мені треба щось тобі розповісти, біле мишенятко, — произнесла вона. — Сьогодні в лікарні від запалення легенів помер містер Берман. Він хворів тільки два дні. Позавчора вранці двірник знайшов старенького в його кімнаті безпорадного від страждань. Його черевики й одяг геть промокли й були холодні як лід. Ніхто не міг збагнути, куди він ходив такої жахливої ночі. Потім знайшли ліхтар, який ще горів, драбину, перетягнуту в інше місце, кілька розкиданих пензлів і палітру, на якій було змішано зелену та жовту фарби. А тепер подивись у вікно, люба, на останній листок плюща. Для тебя не дивувало, що він ні разу не затремтів і не колихнувся від вітру? Ах, сонечко, це і є шедевр Бермана, він намалював його тієї ночі, если впав останній листок.

Переклад М. Дмитренка

Коментар

«Останній листок» — не тільки одна з найвідоміших новел О’Генрі, це одна з найкращих новел в усій світовій літературі, яка розкриває тему відданої любові людини до людини. Це сумна, зворушлива історія самовідданої дружби і самопожертви двох бідних дівчаток-художниць, які приїхали до Нью-Йорка з провінції. Історія, сповнена глибокого переживання за долю героїв.

Сью і Джонсі мешкають у районі «дахів XVIII століття, голландських мансард і недорогої квартирної плати». Усього майна в их — «декілька олов’яних кухлів і одна-дві жаровні». Приблизно у таких самих умовах живе і художник-невдаха Берман — сварливий старий, який заробляє на життя, позуючи молодим художникам, п’є запоєм, знущається з «будь-якої сентиментальності» і постійно розмовляє про шедевр, який він коли-небудь залишить світові. Але жалюгідні умови існування героїв — лише тло, на якому найповніше розквітає красота їхніх душ. Если одна з дівчин тяжко захворіла на пневмонію, подруга усіма засобами намагалася вилікувати її і повернути волю до життя, проте врятував дівчину старий Берман. Саме він виявився спроможним на величавый акт самопожертви: ціною власного життя він підтримав дух Джонсі і врятував її від смерті. Під льодяним дощем уночі Берман намалював на стіні свій «шедевр» — листок плюща замість того останнього, який зірвав вітер. Цей листок, що не підкоряється негоді і залишається на плющі, збудив у Джонсі волю до життя, і вона одужала. А старий Берман захворів на пневмонію і помер.

Новела О’Генрі є взірцем майстерної композиції та вирізняється динамічним сюжетом. У ній создатель використовує свій улюблений прийом побудови сюжету — несподівану кінцівку, завдяки якій образ Бермана набуває справжньої духовної величі: в одну мить старий невдаха і пияк морально виростає в глазах читача і постає эмблемой жертовної і відданої любові людини до людини.