О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні

і лазурове простелися,пролийся мертвому мені!

І поверни у дні забуті,росою згадок окропи,

віддай усеблагій покутіі тихо вимов: лихо, спи!..

Сонця клопочуться в озерах,спадають гуси до води,

в далеких пожиттєвих ерахмої розтанули сліди.

Де сині ниви, в сум пойняті,де чорне вороння лісів?

Світання тіні пелехаті над райдугою голосів,

ранкові нашепти молільниць, де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,

і солодавий запах винниць, як гріх, як спогад і як біль?

Де дня розгойдані тарілі? Мосянжний перегуд джмелів,

твої пшеничні руки білі над безберегістю полів,

де коси чорні на світанні і жаром спечені уста,

троянди пуп’янки духмяні і ти — і грішна, і свята,

де та западиста долина, той приярок і те кубло,

де тріпалася лебединя, туге ламаючи крило?

Де голубів вільготні лети і бризки райдуги в крилі?

Минуле, озовися, де ти? Забуті радощі, жалі.

О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні,

і лазурово простелися,і душу порятуй мені. 

Василь Стус