НЕЗНАЙОМА

Щовечора над ресторанами,

Де шал гарячий не приглух,

Правує окриками п’яними

Весни хмільний і тлінний дух.

Удалині, в нудоті вуличній,

Над заміським затишшям дач,

 Ледь золотіє крендель в булочній

І ріже слух дитячий плач.

І кожний вечір, за шлагбаумами,

Заламуючи котелки,

Серед канав гуляють з дамами

На всякий дотеп мастаки.

Там кочети скриплять над озером,

І чується жіночий виск,

А в небі, все схопивши позирком,

Байдуже скривлюється диск.

І мій єдиний друг, наморений,

В моїм видніє келишку

І, тайним хмелем упокорений,

Як я, таїть журбу важку.

А там; біля сусідніх столиків,

Лакеї заспані стирчать,

І пияки з очима кроликів

«Іп vmo veritas!» кричать.

І кожен вечір, в час умовлений,

(Чи це не мариться мені?),

Дівочий стан, шовками зловлений

Пливе в туманному вікні.

Вона повільно йде між п’яними,

І все зажурена, одна,

Духами дишучи й туманами,

Сідає мовчки край вікна.

І віють давніми й оздобними

Повір’ями тугі шовки,

І брилик з перами жалобними, 

І персні гарної руки.

Чудною близькістю закований,

За темну я дивлюсь вуаль —

І бачу берег зачарований

І чарами пойняту даль.

Мені всі тайнощі довірено,

З чиїмось сонцем заодно,

І душу всю мою незмірену

Терпке пронизує вино.

І, сколихнувшись, пера струсячі

У мозку тріпотять моїм,

І очі сині-сині, тужачи,

Цвітуть на березі смутнім.

В моїй душі є скарб, і вручено

Від нього ключ лише мені!

Потворо захмеліла й змучена,

Це правда: істина — в вині