Наука і суспільний прогрес

Наука завжди виступала могутнім, стимулюючим, революціонізованим чинником суспільного життя. Наукові відкриття допомагали людині в складному, часом болісному оволодінні силами природи. Наукові уявлення, що Виробляються в різні епохи про світ служили важливим чинником боротьби з міфологічними, релігійними пережитками в сфері світогляду. Будучи системою, що історично розвивається, критично відносячись до готівкового знання і його передумов, наука постійно відкриває всі нові горизонти пізнання, а разом з ними і нові перспективи розвитку людини, людства.

Звичайно, взаємозв’язок науки і суспільного розвитку по-різному виявляється в різні історичні епохи. На ранніх етапах розвитку суспільства вплив науки на матеріальне виробництво недостатньо відчутний. Між науковими відкриттями і їх впровадженням в практику, поширенням їх серед широких верств населення проходили часто віки. Природно, і соціальна значущість науки розумілася інакше, чим в сучасних умовах, хоч завжди оцінювалася досить високо. Вже в античності знання розглядалося як складова частина і необхідна умова доброчесності, а вищою формою діяльності вважалося споглядальна діяльність вченого-мудреця.

Споглядальний ідеал знання, що Склався в античності, згідно з яким воно добре саме по собі, зберігся і в середні віки. Але оскільки істина вважалася прерогативою теології, то під найкращим знанням розумілося те, яке вело до бога. Хоч наука навіть не претендувала на той, щоб оспорити у релігії право на формування світоглядних істин, її вплив на суспільне життя не зникло. Взаємозв’язок науки і суспільного прогресу стає більш явної в епоху Відродження і, особливо, нового часу. Бернард Рассел помічав, що майже все, чим відрізняється новий світ від більш ранніх віків, зумовлене наукою. Тоді ж міняється і характер зв’язку науки і суспільства. Вона стає двосторонньою; з одного боку, Капіталістичне, що зароджується, виробництво вимагає інтенсивного систематичного вивчення природних закономірностей, що приводить до виникнення дослідно-експериментального природознавства, з іншою природознавство, що розвивається все більше допомагає людині в практичному оволодінні силами природи. Під впливом об’єктивних обставин відбувається переворот у всій системі поглядів на науку, її місці і ролі в суспільстві, затверджується ідеал цілком “земного”, зверненого до реальності позитивного знання практично корисного для удосконалення людського життя. Така точка зору знайшла концентроване вираження у відомому афоризмі Френсиса Бекона: “Знання сила”. Найбільші мислителі XVII XVIII віків не тільки підводять підсумки попереднього розвитку, констатуючи значення науки, що посилилося для діяльності, існування і блага людини вони мріють про небачений, справді, нескінченний прогрес наукового знання, свято вірять в прогрес і його благотворний вплив на суспільство і індивіда. Наукове знання розглядається ними як вища цінність, а досягнення істини вважається самим прекрасним, самим гідним для людини заняттям, яке обов’язково повинно приносити і незмінно приносить практичні плоди.

У XX віці, в умовах науково-технічної революції, знову міняється вигляд науки, характер її взаємозв’язку з суспільством, загострюється суперечність впливу наукового пізнання на хід суспільного розвитку. Природно, здійснюється і переусвідомити соціокультурної значущості науки. Висловлюються самі суперечливі і різноманітні думки. Представники сциєнтизма (особливо популярного аж до 60-х років XX в.) абсолютизують роль науки, підкреслюючи ті незліченні блага, які вона приносить людині і людству. Прихильники антисциєнтизма (поширеного в 70 80-х роках) акцентують увагу на так же незліченних бідах, якими людство розплачується за блага. З початку 90-х років все частіше виявляється розуміння того, що наука сама по собі не всесильна, але вона і не “демон”, що вирвався з-під контролю людини. Наука це невід’ємний елемент суспільного життя і використання її досягнень, які самі по собі мають двоякий потенціал, залежить від суспільства, людини. Наука все більш владно вторгається не тільки в соціальну, але і в індивідуальне життя людини, впливаючи на його самосвідомість, емоції, кардинально міняючи його уявлення про світ і самому собі. Сучасна наука, звертаючись до біологічної природи і психофізіологічних особливостей людини, шукає ефективні шляхи, що допомагають активно формувати його здібності стосовно до розвитку техніки. Людина уперше в історії отримує можливість за допомогою медичної генетики зменшити вантаж патологічної спадковості, накопиченої в процесі еволюції, позбутися багатьох спадкових захворювань і т. д. Ход історії показує, що наука дійсно виступає важливим чинником суспільного прогресу. Однак, так буває тільки тоді” коли, з одного боку, суспільство готово використати наукові відкриття на благо людини, а, з іншою коли суспільні потреби усвідомлюються наукою, виступають її внутрішніми стимулами розвитку.

Хоч вплив науки на суспільне життя динамічний, мінливо, йому властиві і певні спільні стійкі риси. Виділяються три основні групи соціальних функцій науки. По-перше, функції культурно-світоглядні; по-друге, функції науки як безпосередньої продуктивної сили суспільства, і, по-третє, її функції як соціальні сили, пов’язані з тим, що наукові знання і методи все частіше використовуються при розв’язанні самих різних проблем суспільного життя. Отримання наукою різноманітних соціальних функцій слідство складних і суперечливих процесів, що відбуваються частиною послідовно, частиною одночасно. Проникнення науки у всі нові сфери життєдіяльності людини процес безперервний і безповоротний. Кожний канал взаємодії науки і товариства разів виникши, вже не зникає, постійно розширяється, стає все більш насиченим, двостороннім.