Культури слов’ян

Культури слов’ян V—VII ст.

Період переселення народів характеризується значною зміною етнополітичної ситуації в Європі. На території України практично безслідно зникає ряд культур римського часу, носії яких були втягнуті в рух гунів, готів та аланів на захід. Землі Лісостепу, що звільнилися на початку V ст., дедалі активніше освоюють слов’янські племена — нащадки носіїв київської культури, а також населення північної частини черняхівського ареалу. На їх основі формуються нові культури ранньосередньовічного періоду (V—VII ст.) — часу появи слов’янства у писемних джерелах під власним ім’ям.

Візантійські автори VI ст. — Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Феофілакт Симокатта, Маврикій Стратег — відводять слов’янам у своїх працях значне місце як численному народові, що бере активну участь у подіях на Дунаї та Балканах. Особливо важливим є твердження Йордана щодо венетів, які, “ставшися з одного кореня, породили три народи, тобто венетів, антів і склавінів”. Із праці Йордана випливає, що венети, анти і склавіни VI ст. є прямими нащадками венетів IV ст., з якими воював Германаріх.

У творі Йордана також є цілком конкретні географічні прив’язки, що дають можливість локалізувати слов’янські угруповання в період експансії на Балкани. Автор, зокрема, повідомляє, що анти жили “від Данастра до Данапра, там, де Понтійське море утворює вигин”, склавіни — на схід від Карпат, від Нижнього Дунаю до Дністра, а на півночі — до верхів’їв Вісли. Ареал венетів (у “вузькому” значенні цього терміна) Йордан не вказує. Зауважимо, що окрім Йордана, який написав свою працю на основі твору Кассіодора, інші античні автори, у тому числі Прокопій Кесарійський, котрий уперше дав слов’янам розгорнуту характеристику, про венетів не згадують. Для локалізації слов’янських угруповань важливе значення має також повідомлення Прокопія про мандрівку з Дунаю частини герулів, розбитих у війні з лангобардами, через “усі по черзі племена склавінів” і “велику пустельну землю”, аж до варнів і данів. Таким чином, склавіни заселяли землі на схід і північ від Карпат, включаючи, можливо, верхів’я Вісли . Ця конкретна подія, що відбулася у 512 p., вперше фіксує історичне народження слов’янства. 

Прокопій знає “незліченні племена антів” і на лівому березі Дніпра, на північ від кутригурів. На відміну від склавінів (греко-римський варіант назви типу “слов’яни ), племінна назва яких поступово поширилася на все слов’янство, ім’я антів на початку VII ст. зникає зі сторінок історичних хронік. 

Утім, переважна більшість історичних даних VI—VII ст. стосується подій не на території Східної Європи, а на Дунаї та Балканах. Візантійські автори отримували інформацію про звичаї та побут слов’ян від місцевих племен або ж від склавінів та антів, що служили найманцями у військах Імперії. Північні та східні межі землі склавінів й антів візантійцям були маловідомі, тому вони не називали їхніх кордонів. Чіткіше визначити їх допомагають археологічні дані.

Празька культура

Найвідомішою зі слов’янських культур раннього середньовіччя є празька. Вона охоплює значний ареал: від басейну Прип’яті на півночі та Дніпра на сході, до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході. Таким чином, празька культура поширена на території не лише України та Білорусі, а й Центральної Європи: у Польщі, Чехії, Німеччині.

Пам’ятки цього кола вперше були досліджені С. С. Гамченком поблизу с. Корчак на Житомирщині близько ста років тому, пізніше такі старожитності були виділені І. Борковським серед знахідок Празького музею. Цю культурну групу інколи називають пам’ятками типу Прага-Корчак або празько-корчацькою культурою. Найвідомішими пам’ятками на території України є поселення Корчак на Східній Волині, Ріпнів і Зимне на Західному Бузі, Рашків 3, Теремці, Лука Каветчинська і Бернашівка на Дністрі, Кодин на Пруті (розкопки В. В. Ауліха, І. П. Русанової, Б. О. Тимощука, В. Д. Барана, І. С. Винокура та ін.), а також низка пам’яток на території Центральної Європи.

Неукріплені поселення здебільшого мають невеликі розміри (0,5—1 га) і розміщуються по краях першої тераси, на підвищеннях у заплаві, інколи — на корінному березі. Зокрема, на території Києва відомі два празьких поселення: Луг 4 (Оболонь) на великій дюні у заплаві Дніпра, та на схилах Старокиївської Гори. У Подністров’ї зафіксована також низка великих поселень. Зокрема, у Рашкові 3 досліджено 92 житла і 53 господарські ями, по кілька десятків споруд — у Бернашівці, Луці Каветчинській та Теремцях. Селища нерідко розташовані групами на відстані 0,5—3 км одне від одного. Відомі також поодинокі празькі городища, передусім Зимне у басейні Західного Бугу, що загинуло у вогні. Воно розміщене на останці, схили якого були подекуди підсипані чи підрізані. Майданчик оточений частоколом, а з південно-західного боку — ще й земляним валом. Уздовж стін стояла довга дерев’яна споруда, поділена на окремі камери.

На території України між Дніпром і Західним Бугом досліджено приблизно 350 жител. Серед них переважають невеликі напівземлянки зрубної або стовпової конструкції з піччю-кам’янкою в одному із кутків. Лише на кількох поселеннях у Західному Побужжі та Поліссі печі споруджувалися із глини (Ріпнів, Підріжжя, Городок та ін.). Глиняними були й печі жител на Старокиївській Горі у Києві. їхня основа вирізалася у материковому останці, а склепіння зводилося із глиняних яйцеподібних блоків (вальків). Між Віслою і Одером житлобудівництво празької культури дещо відрізнялося від східних регіонів. Тут зруби не вставлялись у квадратний котлован, а зводилися на поверхні ґрунту навколо овального заглиблення. Окрім печей, на заході набули поширення вогнища з кам’яними чи глиняними черенями.

Окрім жител і господарських ям, на празьких поселеннях виявлено кілька виробничих споруд. Зокрема, в одному із жител поселення Ріпнів досліджено три металургійні чи ковальські горни, вирізані у материковій стінці. 

Могильники празької культури на території України вивчені недостатньо — відомі лише 12 невеликих могильників і окремих поховань. Зате в Чехії та Румунії досліджені великі поля поховань, що налічують сотні й тисячі поховань (Пржитлуки, Серата Монтеору). Поховальний обряд — тілоспалення на стороні з уміщенням решток кремації у горщик-урну або неглибоку яму. Поховання здійснювалися на ґрунтових або курганних могильниках під насипом заввишки до 1 м діаметром 4—10 м. В останньому випадку урни стоять на ритуальних кострищах на рівні давнього горизонту. Відомі також безурнові поховання у насипу, на горизонті чи в ямках. Кремації іноді супроводжувалися уламками кераміки або окремими посудинами. 

Провідним типом празької кераміки є ліпний горщик більш-менш витягнутих пропорцій з опуклим плечем у верхній частині посудини й короткими прямими вінцями. Горщики лише в поодиноких випадках орнаментовано горизонтальним валиком під вінцями, насічками чи зигзагами. Керамічний комплекс доповнюється сковорідками з невисоким бортиком і одиничними мисками . На ранніх пам’ятках празької культури на Дністрі та Пруті трапляються уламки гончарної кераміки черняхівського типу. На заході зони свого поширення, між Віслою і Одером, празький посуд часто має нижчі пропорції, наближаючись до високих мисок.

Знахідки знарядь праці та зброї пов’язані виключно з поселеннями, причому найширший асортимент демонструє городище Зимне. Серед них — залізні наральники, серпи, коси, ножі, шила, долота, кам’яні жорна, ливарні форми” глиняні пряслиця, ллячки, кістяні проколки тощо. Менш поширеними були сокири, ковальські молотки, зубила, ковадла, токарні різці. Предмети озброєння — залізні наконечники списів, дротиків і стріл. Останні представлені кількома типами: двокрильчасті, ромбо- та листоподібні. 

Основні прикраси і предмети убрання також походять із Зимна. Це — браслети з потовщеними кінцями, різноманітні пряжки, кільця, пластинчасті підвіски і накладки, невеликі пальчасті фібули, різнокольорові скляні намистини. Принаймні частина цих прикрас виготовлялася місцевими майстрами, про що свідчить знахідка 64 різноманітних ливарних форм в одному із жител поселення Бернашівка, а також напівфабрикати браслетів із Зимна.

Найбільш архаїчні празькі пам’ятки датуються серединою V ст. за двома знахідками залізних двочленних фібул типу Прага (Кодин), ранньої пальчастої фібули з Теремців та підв’язної застібки із Луки Каветчинської. На поселенні Острів у Поліссі та Пархомівка на Південному Бузі виявлено дві пізньочерняхівські фібули, проте спроба І. О. Гавритухіна пролатувати найраніші празькі комплекси IV ст. не дістала підтримки. Більшість дощувальних знахідок, зо центральноєвропейськими аналогіями, належить до VI чи, переважно, VII ст. Значну кількість знахідок цього періоду виявлено на городінні Зимне (пальчасті фібули, пряжки візантійських типів, браслети та ін.).

Кераміка празької культури

Походження празької культури найбільш загадкове порівняно з іншими ранньосередньовічними культурами півдня Східної Європи. На думку В. Д. Барана, вона виникла на основі слов’янських пам’яток північно-західної частини черняхівської культури. Припускають також, що центр її формування лежить не на черняхівській периферії, а в глибині лісової зони, у середовищі північних пам’яток київської культури або подібних їм (К. Годловський). Подальша доля празької культури у східній частині її ареалу зрозуміліша — наприкінці VII cm. вона переростає в райковецьку культуру. Територія поширення празької культури досить чітко збігається із визначеним Йорданом і Прокопієм ареалом склавінів, тому вважається, що носіями празької культури були саме вони.