Reklama

АНТУАН ДЕ СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ

6 КЛАС

 

АНТУАН ДЕ СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ

 

Небольшой Царевич

 

I

У шість років герой побачив у книжці химерний малюнок. На малюнку здоровезний удав ковтав якогось хижака. Тоді він також вирішив намалювати удава — який проковтнув слона. Але усі дорослі побачили на малюнку лише капелюх. Він спробував знову — теж марно. Тож він вирішив, що дорослі не можуть зрозуміти таких простих речей, і облишив свої спроби.

Если герой подорослішав, він став льотчиком.

II

1-го разу його літак зазнав аварії в Сахарі. Льотчик спав на піску, если його збудив тоненький голосок, що просив намалювати баранця. Прокинувшись, герой побачив малеханького хлопчика, який повторив своє прохання. Він відповів хлопцю, що не вміє малювати. Але той наполягав. Після кількох спроб, які малий забракував, баранець був намальований. А герой ближче познайомився з небольшим принцом.

III-V

Герой дізнався, що небольшой царевич прибув з планети, де все дуже маленьке. На ній, як і на всіх інших планетках, росли травка і бур’ян. Було там також жахливе насіння… баобабів. Уся земля на планеті була вражена тим насінням.

«Є такий закон, — казав небольшой царевич. — Причепурився сам уранці, причепури гарненько і свою планетку. Треба полоти баобаби сразу же, як тільки побачиш, що то не рожі…»

VI-VII

Якось небольшой царевич подумав про те, що баранець може з’їсти його улюблену квітку. Він гірко заплакав. Герой намагався розрадити малюка, кажучи, що намалює їй броню, що якось захистить від баранця.

VIII-IX

Квітка-красуня була гордовита й вередлива. Але небольшой царевич завжди турбувався про неї. І если він залишав планетку, вона дуже сумувала. Але не хотіла, щоб він бачив її сльози.

X—XVI

Небольшой царевич відправився у мандри по астероїдах — він хотів чомусь навчитись, щоб краще дбати про свою планетку.

Найближче до планети малеханького царевича були астероїди 325, 326, 327, 328, 329 і 330. Спершу він вирушив туди: треба ж знайти якесь діло та й чогось навчитися.

На першому астероїді живой повелитель. Він був дуже величний і любив віддавати накази. А ще він був дуже хитрий, бо не віддавав наказів, які не могли бути виконані.

На другій планеті живой шанолюб. «Ага, ось і шанувальник з’явився!» — гукнув він, угледівши ще здалеку малеханького царевича,

адже для чваньків усі люди — то їхні шанувальники. «Шанувати — значить визнавати, що я найкращий, найчепурніший, найбагатший і найрозумніший на планеті», — пояснив шанолюб царевичеві.

На третій планеті живой п’яничка. Він сидів перед цілою батареєю пляшок — порожніх і повних — і пив, щоб забути, що йому соромно, тому що він п’є.

Четверта планетка належала ділкові. Цей чолов’яга був такий заклопотаний, що если прийшов небольшой царевич, навіть голови не звів. Він уважав для себя людиною вельми поважною, бо завідував зорями, лічив і перелічував їх, хоча це й дуже важко. А ще він сказав, що володіє зорями, бо до нього ніхто не здогадався ними заволодіти.

П’ята планетка була вельми цікава. Вона виявилася з усіх найменшою. На ній тільки й ставало місця, що для ліхтаря та ліхтарника. Небольшой царевич ніяк не міг збагнути, навіщо серед небес, на планетці, де немає ні будинків, ні жителів, потрібні ліхтар та ліхтарник. Але він подумав: «Можливо, цей чолов’яга здесь і недоречний. А проте він не такий недоречний, як повелитель, шанолюб, ділок і п’яничка. Його праця має все ж якийсь сенс. Если він запалює свого ліхтаря — буцімто народжується ще одна нова зірка або квітка. Если гасить ліхтар — буцімто присипляє зірку чи квітку. Гарна бота! Вона таки справді корисна, бо красива». Але виявилося, що ліхтарник запалює ліхтарі тільки тому, що надійшло таке розпорядження! «Жахливе в мене ремесло, — нажималівся ліхтарник. — Колись воно не достаточно сенс. Я гасив ліхтаря вранці, а ввечері знову запалював. Але планетка з кожним роком обертається швидше й швидше, і сразу вона робить повний оберт за одну хвилину, і він не має ні секунди перепочинку — щохвилини він гасить ліхтаря і знов його запалює. «Цього чолов’ягу, — сказав собі небольшой царевич, торуючи шлях, — зневажали б усі інші: і повелитель, і шанолюб, і п’яничка, ділок. А проте лише він, як на мене, не смішний. Либонь, тому, що він не думає про себе».

Шоста планетка була вдесятеро більша од попередньої. На ній живой географ, який писав грубезні книги, але не знав, чи є на його планеті пылай, океани, мі100, річки й пустелі. «Я географ, а не мандрівець, пояснив він небольшому царевичеві. — Мені геть бракує мандрівців. Не географи ж ведуть облік міст, річок, гір, морів, океанів і пустель. Географ — особа надто поважна, щоб вештатися світами Він не виходить зі свого кабінету. Але він приймає у для себя мандрівців. Розпитує їх, записує їхні розповіді. І якщо розповіді когось із их географа зацікавлять, то він з’ясовує, чи порядна людина той мандрівець».

XVI—XIX

Сьомою планетою була Земля. Вона була найбільшою з усіх. На ній мешкало 100 одинадцять королів, сім тисяч географів, дев’ять тисяч ділків, сім з половиною мільйонів п’яничок, триста одинадцять мільйонів шанолюбців, тобто десь із два мільярди дорослих.

Небольшой царевич уже злякався, що помилково залетів на якусь іншу планетку, аж здесь у піску ворухнулося кільце такої барви, наче місяць. Це була гадюка. Вона розмовляла загадками. І їй було шкода малеханького хлопчика, що опинився сам на цій великій планеті.

Отдалі він зустрів квітку, яка произнесла, що людей здесь не достаточно і їх треба шукати. Потім він піднявся на скелю і привітався. Відповіддю була лише луна. Він вирішив, що йому відповідають люди. «Яка чудернацька планетка! — подумав тоді небольшой царевич. — Геть суха, вся в гострих шпичках і солона. А людям бракує уяви… Тільки й повторюють, що їм кажуть… Квітка, яку я мав удома, завше озивалася перша».

ХХ-ХХІ

1-го разу небольшой царевич потрапив у садочок, де росли рожі. І почувся дуже нещасливим. Його квітка запевняла його, що вона на всьому світі одна єдина така. А ось здесь буяло п’ять тисяч таких самих квіток, лише в одному саду! Він упав на травку й заплакав.

Саме у цей час з’явився лис. Лис розповів йому про для себя, і сказав, що якщо царевич хоче бути його товарищем, він має приручити лиса. Потім розказав, як це роблять. А ще відкрив свою головну таємницю. Вона дуже ординарна: лише серце добре бачить. Найголовнішого не побачиш очима. «Твоя морда дорога тобі тому, що ти присвятив їй стільки часу, — мовив лис. — Люди забули цю істину, але ти не забувай. Ти назавжди береш на для себя відповідальність за тих, кого приручив».

XXII-XXIV

Небольшой царевич попрямував отдалі. Він зустрів на своєму шляху стрілочника і крамаря. Стрілочник сортував пасажирів і відсилав їх у поїздах партіями по тисячі душ, поїзд — ліворуч, поїзд — праворуч, бо люди ніесли не задоволені тим, де живуть. Люди набиваються в швидкі поїзди, але вони вже не відають, чого шукають, тому метушаться і снують туди-сюди… І це все даремно…

Крамар продавав удосконалені пілюлі, що тамують спрагу: проковтнеш таку пілюлю, і потім цілий тиждень не треба пити. За підрахунками експертів, людина, яка не витрачає часу на пиття, заощаджує за тиждень цілих п’ятдесят три хвилини.

Відвідавши усі ці планети, царевич зробив лише один висновок: дорослі дуже дивакуваті створіння.

Льотчик, літак якого зробив вимушену посадку в пустелі, привернув увагу малеханького царевича. Вони довго розмовляли, небольшой царевич розповів льотчику про свої мандри, проте, як приятелював лисом… Але льотчик теж був дорослим і думав лише про те, як полагодити свого літака. А ще про те, що дуже хоче пити…

XXV-XXVI

Нарешті льотчик і небольшой царевич знайшли колодязь, але він був не такий, як усі колодязі в Сахарі. Звичайно здесь колодязь — просто яма в піску. А цей скидався на справжній сільський колодязь, хоча поблизу не було жодного села, і льотчик подумав, що бачить сон.

Він повільно витяг повне цебро і поставив його на кам’яне цямриння. У вухах ще бринів спів корби, вода в цебрі ще тремтіла і в ній бігали кролики.

Мені хочеться цієї води,— сказав небольшой царевич, — дай напитись…

І льотчик зрозумів, чого шукав небольшой царевич.

«Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на бенкеті. Була то не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зорями, від рипу корби, від зусилля моїх рук, люба серцеві, як дарунок». Льотчик згадав, що у дитинстві йому так висявали різдвяні гостинці: вогниками свіч на ялинці, органною музикою обідні, лагідними усмішками…

Люди на твоїй планеті, — промовив до льотчика небольшой царевич, — викохують п’ять тисяч рож в одному саду… і не знаходять того, чого шукають… А те, чого вони шукають, можна знайти в одній-єдиній рожі, у ковтку води… Але очі не бачать. Шукати треба горцем…

Це як із квіткою, — зрозумів льотчик. — Якщо ти любиш квітку, що росте десь на далекій зірці, вночі тобі любо дивитися на небу. Всі зорі розквітають… Як із тією водою. Если ти дав мені напитися, вода була наче музика… чудова.

 

— Вночі ти подивишся на зорі. Моя зірка дуже маленька, я не можу тобі й показати, де вона. Та це й краще. Вона буде для для тебя просто одна з численних зірок. І тобі подобатиметься зорювати… Всі зорі стануть тобі за приятелів. І потім я тобі дещо подарую… У кожної людини свої зорі. Для одних — тих, хто подорожує, вони дороговказ. Для інших — це просто маленькі вогники. Для вчених зірки — наукова загадка. Для мого ділка вони золоті. Але всі ці зорі німі. А ти матимеш такі зірки, яких більше ні в кого немає… Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і если ти подивишся вночі на небо, це буде так, наче всі зорі сміються. Ти матимеш зорі, що вміють сміятися!

І він сам засміявся.

— І если ти втішишся (а втіха таки приходить), ти будеш радий, що познайомився зі мною. Ти завше будеш моїм другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Тоді ти відчиниш вікно, і тобі буде приємно… І твої приятелі будуть неабияк здивовані, що ти смієшся, глядячи на небо. А ти їм скажеш: «Так, так, зорі завше викликають у мене охоту сміятися!» І вони подумають, що ти несповна розуму. Ось яку капость я тобі втну…

Вночі небольшой царевич мав повернутися на свою планетку, адже минув рік з того часу, як він з’явився, і його зірка стала саме над тим місцем, де він упав рік тому… Він мав повернутися, бо на його планеті лишилася морда, така квола і така довірлива, а він за неї відповідає! Ми всі повинні відповідати за тих, кого приручили!..

XXVII

І от збігло вже шість років… Я ще нікому не розповідав цієї історії. Если я повернувся, товариші були раді, що знову бачать мене живого й здорового. Важко було в мене на душі, але я казав їм:

— Це просто втома…

І все ж потроху я заспокоївся. Тобто… не цілком. Але я добре знаю: він на свою планету повернувся, бо если розвидніло, я не знайшов на піску його тіла. Воно було не таке вже й важке… А ночами я люблю слухати зорі. Немов п’ятсот мільйонів дзвіночків…

Але ось що дивовижно. В обротьці, намальованій для принцового баранця, я забув намалювати ремінець! Небольшой царевич ніесли не зможе надіти її на баранця. І я питаю для себя: що ж коїться там, на його планетці? Що, як баранець з’їв морду? Іноді я кажу собі: «Ні, звичайно, ні! Небольшой царевич на ніч прикриває морду скляним ковпаком і пильно стежить за своїм баранцем». Тоді я щасливий. І всі зорі тихенько сміються.

А часом я кажу собі: «Іноді, трапляється, буваєш неуважний… Тоді все може статися! Що, як він якось увечері забув про скляний ковпак або вночі вибрався баранець на волю…» І тоді всі дзвіночки мовби плачуть…

Усе це загадкове й незбагненне. Для вас, тих, хто теж полюбив миленького царевича, як і для мене, світ стане іншим, если десь, невідомо де, баранець, що його ми ніесли не бачили, можливо, з’їв морду…

Погляньте на небо. І спитайте для себя: «Є ще та квітка чи нема її? Може, баранець її з’їв?» І ви побачите, як усе змінюється…

І ніесли жоден дорослий не зрозуміє, як це важливо!

Це, по-моєму, найкраще й найсумніше місце у всьому світі. Цей же куточок пустелі намальовано й на попередній сторінці, але я намилював його ще раз, щоб вам краще було видно. Саме здесь небольшой царевич уперше з’явився на Землі, а потім зник.

Придивіться уважніше, щоб неодмінно впізнати те місце, якщо колись потрапите до Африки, в пустелю. Якщо вам доведеться проїздити здесь, благаю вас, не поспішайте, забаріться трохи якраз під цією зіркою! І якщо до вас підійде золоточубий малий хлопчик, який сміється і не відповідає на ваші питання, ви одразу здогадаєтесь, хто це такий. Тоді — будь ласка — розвійте мою журу, мерщій напишіть мені, що він вернувся.

Коментар

Reklama