Володимир Кирилович Винниченко (1880 — 1951) — український мислитель, письменник, публіцист, політичний громадський діяч. Народився на Херсонщині в родині чабана. Не закінчивши гімназії, він змушений був піти працювати й займатись самоосвітою. Склавши екстерном іспити в гімназії, Винниченко вступає на юридичний факультет Київського університету, де включається в активне політичне життя, стає членом Революційної української партії (РУП, з 1905 р. партія має назву УСДРП — Українська соціал-дємократична робітнича партія), за що його виключили з університету і заарештували. Знаходячись під постійним наглядом поліції і неодноразово перебуваючи під арештом, Винниченко змушений був емігрувати, продовжуючи активну політичну діяльність. Під час перебування за кордоном він кілька разів приїздить нелегально на Батьківщину. Його обирають заступником голови Центральної Ради. З червня 1917 р. він очолює Генеральний секретаріат ЦР і виконує обов’язки генерального секретаря внутрішніх справ. Після встановлення в Україні радянської влади в 1919 р. Винниченко емігрує до Австрії, де організовує закордонну групу українських комуністів, мріючи про повернення в Україну. Давши згоду про свою готовність служити радянській владі, Винниченко отримує змогу повернутись в Україну, але згодом, не знайшовши спільної мови з вищим партійним керівництвом, він назавжди виїздить за кордон. Залишивши політичну діяльність, Винниченко зосереджується на літературі, мистецтві, науці та філософії. Останні роки він провів у Франції, де і був похований.

Філософські та соціологічні погляди В. Винниченка знайшли своє відображення у таких його працях, як тритомник “Відродження нації”, романах “Записки кирпатого Мефістофеля”, “Рівновага”, “Божки”, “Сонячна машина”, “Заповіт борцям за визволення”, “Чесність з собою”, “Великий Молох”, “Нова заповідь”, “Слово за тобою, Сталіне!”, “Щастя”, “Листи до юнака”, “Конкордизм” та ін.

 Центральні теми його творчості пов’язані з боротьбою за державність України, її національну незалежність, з проблемами морально-естетичного характеру, суспільного розвитку, сенсу цивілізації. В його творах (наприклад, “Сонячна машина”) звучить також ідея єднання людини з природою тощо.

Особистість В. Винниченка, його соціально-політичні та філософські погляди в різні часи мали різні, навіть протилежні оцінки. Визначити прихильників його ідей досить складно, оскільки в його творчості є позитивне ставлення до марксизму, соціалізму і, в той же час, розходження з ними у національному питанні та ін. Одні звинувачували його в націоналізмі, інші — в національній зраді.

Щодо вирішення Винниченком національного питання, то він обстоював національну незалежність України, її демократичний розвиток, засуджував будь-які форми насильницької централізації, панування одного народу над іншим. Український народ ще “…до злуки з Росією” мав свою державність, національну самостійність, “пишався своєю наукою, літературою…” Після встановлення централізації насильницьким шляхом українська нація почала “убожіти”, “дичавіти”, “занепадати”. Однак вона має право на свою незалежність, бо вона “не є те саме, що руська; …закони її життя не є закони життя руських, …ламання цих законів ламає душу цілого народу; …така руйнація є злочинство перед вселюдським поступом”

Починаючи усвідомлювати себе, свою гідність, українська нація, “яка була зтерта з географичних мап, з підручників історії, з літератури всього світу, навіть з своєї власної свідомости”, пробуджується, переборюючи в собі “приспаний, приглушений, заляканий й замучений інстінкт…”. Говорячи про коріння і основи національної самосвідомості, В. Винниченко зазначає: “Велика, таємна, нерозгадана людським розумом сила, що зветься на людській мові інстінктом життя, дала людині любов до самої себе, як необхідний засоб піддержування життя в собі та навкруги себе. Людина, що має живий, свіжий, здоровий інстінкт життя, мусить любити все, що дає їй це життя, що зберігає його, що відновлює, зміцняє життєві її сили. Тому людина любить найздоровшу, найсвіжішу добу свого істнування, — дитинство, юнацтво… І непереможна, вдячна, трохи навіть містична через свою непереможність і нерозгаданість любов живе в душі людини до всього того, серед чого відбувалась найкраща доба її істнування… Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу”

У зв’язку з цим В. Винниченко засуджував “інтернаціоналізм спеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від самої своєї національности й розтворення себе в безфарбній, абстрактній масі людськости…” Такий інтернаціоналізм він називав “абсурдним”, “лицемірним”, “шкідливим”, “злочинною пропагандою самогубства”, “убивання життя в собі”. Проте водночас він є прихильником інтернаціоналізму “яко сполучення всіх національних сил людськости, яко кооперація народів…” Цей інтернаціоналізм він вважає “вищим розвитком національного чуття, вищим щаблем поступу людськости”

Майбутнє України Винниченко пов’язував з федерацією, яка повинна будуватись на засадах самостійності та цілковитій незалежності України. Він прихильно ставився до створення СРСР, але висловив принципову критику щодо національної політики більшовицького уряду. Актуально звучать сьогодні його застереження про те, що “оголосити творіння державности легко”, а створити її — це велетенська складна робота. Винниченко застерігав про “безплодність, шкідливість, навіть злочинність намагань убгати відродження української нації в неприродні для неї, огидні її соціальним прагненням форми”.

Поступово Винниченко відходить від ідей соціалізму, критикує як капіталізм, так і соціалізм, особливо у більшовицькій формі виконання. Застерігаючи людство від винищення в тотальній катастрофі війн, він пропонує свою програму співробітництва, зближення (конвергенції) держав з різними політичними системами. Яскраве відображення ця ідея знайшла в романі “Слово за тобою, Сталіне!” (1950 р.).

Етичні погляди В. Винниченка грунтуються на ідеях людської гідності, заперечення примусових обов’язків над людиною. Він засуджував, ненавидів те страховисько, той молох, яке зветься “ми” і яке прагне розтерти мою душу і моє “Я”. Проте водночас Винниченко створює світоглядну позицію, так званий “конкордизм” (згода), за якою людина повинна жити в “згоді” з собою, з природою, з людьми, з нацією, бути “чесною з собою”.