Гуманістичні ідеї мислителів Західної Європи істотно вплинули на формування та поширення ідей релігійної терпимості, свободи релігії, свободи совісті на терені України. Як справедливо зауважував В. В. Вернадський: “національна самосвідомість українців розвивалася на ґрунті етнографічних особливостей психіки, культурних тяготіть і нашарувань, що пов’язують Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму”.

Візантійські історики свідчили, що наші давні предки відзначалися наполегливістю, згуртованістю, почуттям солідарності, товариської взаємодопомоги.

Вони над усе цінили свободу і нікому не довали змоги нав’язувати рабство, підкорити себе духовно. Любов до свободи їх змушувала бути терпеливими, поважати почуття людської гідності навіть у рабів. Відомо, що кожний племінний союз, який входив до складу Київської Русі, мав своїх богів, свої особливості в традиціях та вірі. Ці відмінності поважалися, не було нетерпимості зверхності у ставленні до богів інших племен, які входили до союзу. В дохристиянські часи в Київській Русі ставлення до іновірців було певною мірою доброзичливим, толерантним. Свідченням цього є факт діяльності громад християн на теренах Київської Русі ще далеко до офіційного прийняття християнства.

 СКАЧАТЬ БЕСПЛАТНО ПОЛНЫЙ РЕФЕРАТ

Торговельні та інші зв’язки з народами-сусідами давали змогу нашим предкам ознайомитися з різними віруваннями, що також сприяло формування віротерпимості. З прийняттям християнства наші пращури не сприйняли візантійської ортодоксії, вони, як зауважував М. Грушевський, “зісталися на завсігда” при певній духовній і релігійній свободі в поглядах на віру і мораль. Не сприйняло “українське населення” проповіді і грецьких місіонерів про релігійну винятковість християн, а також ту атмосферу непримиримості і нетолерантності, яка їх супроводжувала. Теодосій Грек (грецький місіонер), який жив і працював у Києві в ХІІ ст., дорікає киянам за те, що вони з похвалами відзиваються про інші конфесії, ігнорують конфесійні різниці та позволяють собі такі вислови, що “і сю віру і ту Бог дав”. Феодосій Печерський, як ревнитель православної віри, в своєму посланні-зверненні до князя Київського писав: “Ти, чадо безупинно хвали свою віру, одначе, будь милостив не тільки до своїх християн, але і чужих…, буде це єретик чи латинян, всякого помилуй і вирятуй від біди”. Ці приклади також засвідчують, що наші предки усвідомлювали і шанували принцип віротерпимості.

Загальна атмосфера, толерантність віротерпимості, яка мала місце в Київській Русі, була не лише передумовою вільного розвою, на її теренах релігійного розмаїття, а й сама віротерпимість, як соціально-психологічний феномен, живилася, закріплювалася множинністю співіснуючих релігійних напрямів.

Дух релігійної нетерпимості навіть при переході українського православ’я під юрисдикцію Московської патріархії, був дуже слабо виражений в Україні. Адже саме тут знаходили притулок старообрядці, прихильники раціональних і містичних сект, які зросли на ґрунті російського православ’я, представники різних єретичних рухів, вигнанці за віру.

Саме в Україні започаткували свої общини протестантські віросповідання. У посланні константинопольського Патріарха Іософа митрополиту Макарію (1561р.) зазначалося, що “лютеранське вчення розбестило Малу Росію”.

Український вчений, церковний діяч І. Огієнко, який глибоко вивчав історію, культуру, релігію, складові менталітету українського народу, твердив, що “український нарід і українське духовенство завжди ставились терпимо до всіх іновірців та чужинців і ніколи не виявляли до них збільшеної нетерпимості”.

Безперечно, цьому слугувало й те, що природна нетерпимість українців як своєрідна іпостась їхнього характеру підсилювалась культурно-гуманістичними впливами Західної Європи. Україна, як відомо, перебувала в “Силовому полі” європейських реформаційних рухів. “Український корабель, – як слушно зауважив М. Грушевський, – плив повними вітрилами під вітром Реформації”. На “протестантський фермент” впливів на православних віруючих в Україні звернув увагу відомий український філософ, дослідник проблем віротерпимості, свободи совісті М. Драгоманов.

Українські релігієзнавці, зокрема М. Грушевський, зазначали, що саме Реформація запліднила, українське духовне життя ідеями віротерпимості, свободи релігійної совісті. Україна тривалий час перебувала в режимі тоталітарної системи. Керівній Комуністичній партії належало монопольне становище, державні структури, громадські організації були знаряддями виконання її політичних програм і волі. Ця партія володіла неподільним правом на істину, репрезентувала позицію народу щодо явищ і процесів суспільного життя, зокрема ставлення до релігії, церкви і віруючих. Вузько класові партійні оцінки видавалися нею за одностайні оцінки з боку народу, всіх його верств.

У тоталітарній державі здебільшого аморфно, невиразно поставали й саме соціальне служіння церкви, її роль, політична орієнтація, навіть власне конфесіональне обличчя. Це випливало з непевності становища, сучасного й майбутнього церкви. Система розглядала церкву як віджилу інституцію, а релігію – як опіум народу. На такі загальні несвободи не могло й бути мови про вільне функціонування церкви без тотальної державної опіки. Порушення прав людини, в тому числі у сфері свободи совісті, стало невід’ємним атрибутом тоталітарного режиму.

Падіння тоталітаризму пробудило до політичного життя усі верстви суспільства. Їхні інтереси, прагнення, цілі намагаються виразити політичні партії і громадські рухи, які виникають і формуються на хвилі політичного піднесення. Прийшла в рух і церква. У релігійно-церковному середовищі зароджуються процеси, які мають далекосяжні наслідки.