Reklama

Природо, мати невмируща

Упродовж усього історичного розвитку людина прагнула охопити своєю свідомістю якнайширшу картину світу, пояснити, пізнати природу задля того, щоб застосувати її для своїх потреб. Цікаві з цього погляду народні уявлення про будову світу, окремі явища природи. Зокрема, наші предки вважали, що на небі існує стільки зірок, скільки людей живе на землі; що в кожної людини є своя зірка: коли людина народжується, тоді на небі засвічується нова зоря, а коли помирає – зірка гасне, “падає”. Люди навчилися визначати сторони світу й орієнтуватися в часі уночі за зміною розташування зірок, прогнозувати погоду за певними прикметами. Згадаймо хоч би чумаків, їхній нелегкий побут під палючим степовим сонцем та нічним зоряним небом…

 

В усіх землеробських народів можна віднайти сліди культу матері-землі. Українці віддавна шанували землю, називали її: мати, свята земля, мать сира земля, годувальниця наша; землею клялися – і це були найвірніша клятва, настрашніший проклін.

Землю уявляли живою істотою, яка відчуває біль; її не можна бити, обпльовувати… Казкові богатирі втрачають силу, якщо відриваються від землі і, навпаки, варто богатиреві полежати на землі, як до нього повертається незвичайна, фантастична сила. Цей мотив звучить глибоко символічно, закликає всіх людей бережливо ставитися до землі, шанувати її, повертатися на землю своїх батьків-матерів, бо там, у ріднім краї, людина буває найщасливішою.

В українського народу збереглося багато повір’їв про воду, вогонь, місяць, блискавку, сніг тощо. За первісними уявленнями, вогонь та вода, як і земля, також мали чудодійну силу: “Вода як візьме – другому дасть, а вогонь – то пропало”. Люди шанували ці дві стихії, але й боялися їх, а тому застерігали: “З вогнем не жартуй, воді не вір”, “Вогонь і вода добрі служити, але лихі панувати”.

Збереглося в нашого народу унікальне міфологічне повір’я про існування незвичайного краю загального блаженства – вирію (ірію), де постійно тепло і куди вилітають птахи на зиму, а також селяться померлі.

 

Своєрідні погляди народу на такі явища, як вітер, вихор, дощ, веселка, хмара, роса тощо. Тут переплелися, мов у вінку, сонцепоклонницькі вірування з тонкими спостереженнями, міфи і дійсність. Давні-прадавні уявлення, фольклорні скарби – живий усний музей історії. То ж увійдімо до цього незвичайного музею слова, образу й думки, зазирнімо в його потаємні закутки, збагатімося знаннями про минуле – родовідне коріння наше. 

Reklama