ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО ЯК НАУКА

Предмет і метод літературознавства

Літературознавство — наука про художню літературу та особливості розвитку літературного процесу; розгалужена мережа наукових дисциплін, кожна з яких охоплює (аналізує) певну грань словесної творчості. 

Літературна критика, зокрема, досліджує тільки сучасний літературний процес, історія літератури — минуле його, а теорія — специфіку літературної творчості як такої. Вужчими за науковим обсягом е допоміжні галузі літературознавства — бібліографія, археографія, текстологія, методика викладання літератури, а в межах літературної теорії виділяється така специфічна галузь, як поетика, котру цікавить таїна структури літературного твору, тип художнього мислення письменника, стиль літературного твору, стиль епохи тощо. Все це разом називається літературознавством, і завдання пропонованого навчального курсу полягає в осмисленні його як системи, як філософії духовної діяльності людини, що втілена в художньому слові. 

Отже, предметом літературознавства є сукупність критичних спостережень, історико-літературних осмислень та теоретичних узагальнень, які складають основу відповідних галузей науки про літературу. Метод літературознавства визначається способом думання вченого, який осмислює конкретний літературний матеріал. За своїм характером цей спосіб може бути ідеологічно заангажованим (як свого часу у вчених-класицистів чи у представників радянського літературознавства), шовіністично забарвленим (як у різний час у російських чи польських учених, котрі відмовляли українській та білоруській літературі в самобутності і вважали їх частиною своєї) чи естетично й морально звуженим (коли свідомо вилучаються з наукових спостережень “невигідні” літературні явища або робляться узагальнення на основі поодиноких, часткових фактів) і через те — ущербним, неповноцінним. Справді науковим слід вважати такий спосіб мислення, який спирається на об’єктивні закони розвитку людського буття і функціонування в ньому творчого, аналітичного начала. 

Звичайно, поняття об’єктивності в такій делікатній справі, як творчість та її дослідження, е дуже хистким, оскільки пов’язане з враженнями й діяльністю суб’єкта. Пам’ятаючи про це, слід вважати об’єктивними, лише такі судження чи міркування, які позбавлені суб’єктивізму й тенденційності (названа вище ідеологічна й шовіністична заангажованість тощо). З цією проблемою безпосередньо пов’язана проблема “точності” літературознавчих суджень. Понад століття в наукових колах ведуться дискусії про те, чи можна вважати ці судження справді точними (як, скажімо, судження в природничих науках). Точність останніх, мовляв, може підтверджуватись експериментом чи кількісним обрахунком, а в художній (літературній) творчості та її дослідженнях ні експерименти, ні обрахунки неможливі. В радянському літературознавстві цю проблему намагалися розв’язати по-вольовому “просто”: мовляв, у буржуазних країнах неточність суспільних ‘ наук (зокрема літературознавства) цілком очевидна, бо вона буржуазна, але в нас вони — точні, бо наші вчені “володіють справжнім науковим методом — марксистсько-ленінським методом”. Відома річ, що це була данина не науці, а псевдонауці. Насправді точність (а отже — науковість) літературознавства лежить у тій же площині, що й об’єктивність. Точним є те судження, яке являє собою наслідок наукового досліду, тобто міркування про літературний факт, а не суб’єктивну (тенденційну) оцінку його. У міркуванні завжди присутнє прагнення визначити, скажімо, характер узагальнень у літературному творі, його генезис, зв’язок із фольклорною чи писемною традицією, і це буде незаперечною (хіба що з елементами хибності) істиною, а так звана оцінка неминуче в’яжеться із смаківщиною і тенденційністю, які від істини дуже далекі. В. Перетц мав цілковиту рацію, коли згадував у зв’язку з цим прислів’я “Скільки голів, стільки й умів” і вважав найпершим обов’язком літературознавця не підмінювати міркувального, наукового досліду суб’єктивною, тенденційною оцінкою.

Точність літературознавчих суджень не має нічого спільного з догматичністю. Літературний твір — це живий організм, який розвивається в часі й просторі, отже й судження про нього мають “часовий”, історичний характер. Йдеться про те, що вони можуть уточнюватися, збагачуватись і поглиблюватись залежно від зрушень в естетичній і аналітичній свідомості людства. Якби було інакше, то сама наука про літературу ставала б набором канонізованих дефініцій, а не пластичним пульсуванням думки, що постійно відкрита для спілкування з іншою думкою. Одним із принципових питань, наприклад, залишалося тривалий час питання самовистачальності (самодостатності) української літератури, до якого в XIX ст. звертався фактично кожен її дослідник. М. Петров, скажімо, був переконаний, що вона є відгалуження російської і польської літератур, М. Дашкевич довів, що вона створена самобутнім генієм українців, але зауважив (щоправда — публіцистично), що значення її з роками все ж буде зменшуватись навіть на землях українських, бо головніше місце там займатиме розвинутіша література російська, з якою українська поступово має зближуватися та єднатись. Для спростування цієї думки потрібне було не лише звільнення вчених від нав’язаної їм великодержавної опінії, а й розширення їхнього естетичного світогляду.

Новий світогляд у XX ст. явили такі історики й теоретики літератури, як C. Єфремов, М. Грушевський, М. Зеров, Д. Чижевський та ін. Сповідуючи принципи різних наукових шкіл, вони, проте, в одному виявляли цілковиту одностайність: українська література, кажучи словами того ж М. Дашкевича, була природним продуктом місцевого розвитку, і поступальне зростання її відбувається за суто своєю образною системою, в основі якої лежить тільки їй властивий естетичний генетичний знак.