Позитивізм — провідний напрямок у соціології XIX ст., програмні, методологічні й світоглядні установки якого були сформульовані й розроблені в працях Конта, Спенсера та ін. Головне устремління позитивізму - відмова від умоглядних міркувань про суспільство, створення «позитивної» соціальної теорії, що повинна була стати настільки ж доказовою й загальнозначущою, як природно наукові теорії. Спекулятивній метафізиці й заснованій на ній філософії історії позитивізм прагнув протиставити метод спостереження, порівняльний, історичний і, певною мірою, хоча й у меншому ступені, математичний методи.

Характерними рисами раннього позитивізму були натуралізм, органіцизм, еволюціонізм і феноменалізм. Його моделлю служили біологія, анатомія й фізіологія людини, а також в деякій мірі механіка.

 Позитивізм стверджував наявність незмінних законів функціонування й розвитку суспільства, які розглядалися як частина або як продовження природних законів і, поряд з останніми, трактувалися феноменолістично, тому що виключалася можливість пізнання причин і сутності соціальних явищ (феноменалізм — суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у філософії, що заперечує існування об’єктивного світу і визнає єдиною реальністю явища свідомості).

Позитивізм постійно тяжів до різних форм редукціонізму (зведення соціологічних даних до більш простих форм вираження, що полегшує їхній аналіз).

Органіцистичні й еволюціоністські компоненти раннього позитивізму одержали розвиток у позитивістських течіях другої половини XIX ст. Досліджуючи суспільство не стільки в динаміці, скільки в статиці (як систему, що перебуває в стані рівноваги), органіцизм нерідко доводив до крайності досить вульгарні аналогії між суспільством і людським організмом.

Крім зазначених течій, до позитивізму відносяться також механіцизм, географічна, расово-антропологічна школа й деякі інші. Неспроможність біологічного й механістичного редукціонізму що стала досить очевидною до кінця XIX ст., призвела до кризи  позитивізму й сприяла розвитку психологізму в соціології, а також виникненню різних форм антипозитивістської соціології.

Однак позитивістська традиція не згасла й була продовжена в XX ст. р істотно перетвореному вигляді в рамках неопозитивізму в соціології.

Основні принципи неопозитивізму полягають у визнанні того, що:

1)  соціальні явища підкорюються законам, загальним для всієї дійсності — природної і соціально-історичної (натуралізм);

2)  методи соціального дослідження повинні бути такими ж точними, суворими й об’єктивними, як методи природознавства (сцієнтизм);

3)  «суб’єктивні аспекти» людської поведінки можна досліджувати л’льки через відкриту поведінку (біхевіоризм);

4)  істинність наукових понять і тверджень повинна встановлюватися на основі емпіричних процедур (верифікаціонізм);

5)  всі соціальні явища повинні бути описані й виражені кількісно (квантифікація);

6)  соціологія як наука повинна бути вільна від ціннісних суджень і зв’язку з ідеологією (методологічний об’єктивізм).

У період після Другої світової війни неопозитивізм одержав широке поширення в країнах Західної Європи й особливо в США, що було обумовлено розширенням масштабів емпіричних досліджень, використанням результатів соціальних досліджень у технократичних і ліберально-реформістських програмах. Завершення процесу інституціоналізації соціології, перетворення її у незалежну наукову дисципліну в значній мірі пов’язані з популярністю ідей неопозитивізму.