Павло Тичина

Тичина-кларнетист, можливо, був найвизначнішим ліриком світу у свої «класичні» роки (1914-1924). Він синтезував мистецький досвід світового письменства — з’явами досконалості, з повною гармонійністю всіх мір зовнішньої і внутрішньої формності, з незнаною доти красою метафоричного вислову… піднісши душевні скарби українського народу на вселенський світлокруг життєвий.

В. Барка

Павло Тичина — великий український поет-модерніст, перекладач, громадський діяч. Його твори двічі висували на здобуття Нобелівської премії, до того ж не вітчизняні, а зарубіжні поціновувані художнього слова: асоціація англійських учителів і Гарвардський університет (США). У 1920-і роки його називали «князем української поезії», зокрема, академік С. Єфремов відгукувався про нього так: «Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа». А сучасна дослідниця М. Коцюбинська заявляла, що «оркестр української поезії минулого століття уявити без Тичининого кларнета неможливо». У своїй ранній творчості, що обмежена 1920-ми роками, він талановито поєднав і трансформував досвід світової поетичної традиції, українського фольклору, нову естетичну свідомість. Це стало потужною основою для подальшого розвитку української літератури. Проте в 1930-і роки його творчу долю можна вже означити, за В. Стусом, як «феномен доби» — трагедію радянського митця, заблокованого більшовицькою ідеологією.

Життєвий і творчий шлях письменника

Павло Григорович Тичина народився 23 січня 1891 р. в с. Пісках на Чернігівщині, походив із давнього козацького роду (за переказами, його пращур був полковником у війську Б. Хмельницького). Павлусь був сьомою дитиною у великій родині (з 13 дітей вижило дев’ятеро).
Батько, Григорій Тимофійович, служив сільським дяком й учителем грамоти. Згодом поет згадував: «У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната з дерев’яною підлогою) стояли дві довгі парти. За кожною партою

сиділо душ по десять або ж по дванадцять учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати».
Тичини жили дуже скромно, нерідко впроголодь, але всі мали прекрасні голоси, хист до пісні. Особливі здібності до співу, музики, віршування, малювання змалечку виявив Павлусь. Найтепліші спогади дитинства пов’язані з матірю, Марією Василівною, яка пом’якшувала своєю добротою й сердечністю суворість батька

За старанне навчання в початковій школі вчителька Серафима Морачевська подарувала хлопчикові кілька українських книжок, заронивши в його душу інтерес до рідного слова (а через багато років поет із вдячністю напише пію неї зворушливу поему).
За порадою вчительки батько віддав дев’ятирічного сина до монастирського хору в Чернігові. Хористи не лише співали, а й навчалися в духовному училищі. Це була єдина можливість для Павла здобути освіту. Незабаром керівник хору доручав здібному Тичині навчати нотної грамоти новачків (так Павло, до речі, відкрив нотну премудрість і своєму молодшому братові Євгену, і Григорієві Верьовці, який стане в майбутньому видатним хоровим диригентом і композитором).

У продовж 1907 1913 рр. юнак навчається в Чернігівській духовній семінарії н натхненно реалізує різнобічний талант: співає в хорі (а згодом і диригує ним), грає в семінарійному оркестрі, ставши найкращим кларнетистом, у старших класах навчався у викладача малювання, видатного художника Михайла Жука. До речі, саме М. Жук увів Павла в коло чернігівської інтелігенції.

Першим розгледів і високо поцінував літературний талант П. Тичини М. Коцюбинський. Славетний письменник, як ви пам’ятаєте, тоді вже жив і працював у Чернігові, щосуботи організовував у своєму домі творчі зустрічі, на які збиралися шанувальники мистецтва. З 1911 р. Тичина також відвідував ці «суботи». На одному з таких вечорів, почувши його вірш «Розкажи, розкажи мені, йоле…», М. Коцюбинський заявив присутнім: «Серед нас справжній поет, панове!»
1912 р. в авторитетному журналі «Літературно-науковий вісник» побачив світ перший друкований твір молодого поета — вірві «Ви знаєте, як липа шелестить…».

У 1913-1917 рр. Тичина продовжує навчання па економічному факультеті Київського комерційного інституту (закінчити його він так і не зміг через революцію), водночас підлрацьовує на дрібних посадах у редакціях газети «Рада», журналу «Світло», помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського, рахівником у Чернігівському земстві.

У ці роки Тичина зустрів своє найсвітліше кохання. Дівчину звали Наталя. їй присвятив одну зі своїх найкращих інтимних поезій «Зоставайся, ніч настала…». Проте закоханим не судилося бути разом: дівчина несподівано померла від сухот. Через усе життя поет проніс у серці щемливий спогад про Наталю (1 сілу, як він її називав), хоча намагався нікому не розповідати про ту історію — це було глибоко особисте й священне. Лише в останні роки життя спогад знову ожив у слові — у вірші «Я кличу тебе…», а також у цих сумовитих рядках.

і наче десь мила іде, озивається (і знов я заплющую очі свої…),
і шелест від плаття все більш наближається,
і усміх коханої, й погляд її…

Слово «кохана» він адресував лише Наталі…

У бурхливі роки визвольних змагань П. Тичина завідує відділом у газеті «Нова рада» (1917), у журналі «Літературно-науковий вісник» (1918-1919), мандрує по Україні з легендарною капелою композитора К. Стеценка. Та основною справою його життя відтепер стає поетична творчість.
Першою поетичною книжкою П. Тичини є «Панахидні співи» (1915 р., що була опублікована лише 1993 р).

Поетичний стиль і світосприймання Павла Тичини

У перший рік державного відродження України П, Тичина завершив наступну поетичну збірку «Соняшні кларнети» (1918, вийшла друком 1919 р.). Вона втілила його справжнє духовне осяяння, стала однією з найвидатніших мистецьких здобутків у XX ст. Секрет такого стрімкого злету, очевидно, у тому, що Тичина, як ніхто інший, глибоко відчув і геніально виявив світлу, надпотужну енергетику революційних подій в Україні, красу й силу духовного відродження нашої нації,

У збірці поет представив власну неповторну картину світу, яка зумовила й цілком оригінальний авторський стиль. Митець дивовижно поєднав у своїй творчості традицію й новаторство, з багатьох інших стилів синтезував власну поетичну мову.

СУДЖЄННЯ Літературознавець Юрій Лавріненко: «Хоч Тичину називають то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузичності, проте, він не вкладається в рами жодного “ізму”. Тичина розклав і по-своєму синтезував класицистичні, народнопісенні й наймодериіші естетичні засоби в наскрізь оригінальній поезії. З одного боку, це наче новатор-модерніст у західному розумінні, але, з другого боку, — це модернізм нетиповий для Заходу, ренесансовий — а не декадансовий, сповнений радості й світла, відтіненого тьмою в многості нюансів і переходів».