Reklama

Олесь Гончар. Життєвий і творчий шлях.

Олесь ГОНЧАР

1918-1995

Олесь Гончар

Кожен художній текст Олеся Гончара нагадує мені прозору стіну щоглистого лісу, крізь яку видно широ­ченні простори, залиті полуденним сонцем, вродли­вих людей, наповнених світлом благородства… До тих людей хочеться прийти, хочеться ввійти в диво їх­нього життя, вчитися в них і любити їх.

Д. Павличко.

У жовтні 1990 р. на площі Жовтневої революції (нині майдан Незалежності) на знак протесту проти злочинної діяльності існуючого уряду голодували сту­денти з Києва та інших міст України… Серед них була й онука О. Гончар» Леся, тоді студентка КДУ… У ті дні в привітанні учасникам міжнародних наукових конференцій у Вашингтоні та Філадельфії він сказав: «Голодують студенти на Хре­щатику. бачу бліді, виснажені обличчя, але це обличчя незломлеиих, одухотворе­них людей. Це твій завтрашній день, Україно, це найвірніша надія твоя! Не зав­жди будеш ти чорнобильна, не завжди будеш сколонізована, зневажена й пограбована — ще побачить світ у сонці тебе, у красі твоїх прийдешніх весен».

Солідарність із молоддю висловив О. Гончар і в пресі. Тоді ж написав і заяву про свій вихід із КРС. Колись, у 1946 р, із гордістю одержував партійний квиток, тепер повертав його без тіні сумніву. А був же не рядовим комуністом, а членом ЦК. Громадськість сприйняла цей вчинок митця як гідний виклик усій системі. І цим завоював ще більше довір’я й авторитет народу.

Твори О. Гончара завжди мали широке коло шанувальників. Вони відомі да­леко за межами України. їх перекладено більше як 60 мовами світу, багато разів вони иеревидавалися.

Життєвий і творчий шлях письменника

Розпочався довгий життєвий шлях Олеся Терентійовича Гончара в с. Ломівці, в передмісті теперішнього Дніпропетровська, а колишнього Катеринослава. ГІро це свідчить старша сестра митця. Там він народився 3 квітня 1918 р. в робітничій родині. Перед війною батько трохи працював у приміському колгоспі, де й заги­нув під час бомбардування ворожою авіацією. Мама також тяжко працювала, че­рез що рано пішла з житія (синові було всього три роки). Сестра залишилася з мачухою, а його забрали до себе бабуся з дідусем у слободу Суху на Полтавщині.

Олесь Гончар згадує про свою бабусю: «без неї, певно, я не став би письменником». Була вона неписьменною, була віруючою. Його дитячу спраглу уяву полонили «її пристрасні розповіді — поетичні видіння набожної жінки. Вона була весела, любила пожартувати, погуляти на чиємусь весіллі — на таких святах вона була бажаною гостею, її вплив на мій розвиток був величезний, і потім, у найважчі хвилини життя, я згадував її. На фронті інколи здавалося — майже забобонно, що це вона своїми благаннями відводить од тебе кулю».

Мама і бабуся Олеся Гончара

Мама і бабуся Олеся Гончара

Отже, перші уроки добра й краси, чесності й душев­ного максималізму дала йому неписьменна селянка, Над усе вона мріяла, щоб онук вивчився і став великим чоловіком, адже змалечку тягнувся до книжки.

Хлопець закінчив семирічку в сусідньому селі. Мову і літературу викладав у нього старий досвідчений учи­тель, який прищеплював молоді «палку любов до рід­ного слова, красного письменства». Як згадує Гончар, саме він дав йому і «це чисто українське ім’я “Олесь”».

Літературними ж учителями були, окрім Т. Шев­ченка, чий «Кобзар» він читав бабусі й тіткам, Леся Українка, Панас Мирний, І. Франко, І. Нечуй-Левицький, С. Васильченко, А. Головко. Г. Косинка.

Олесь наполегливо пробиває собі шлях до освіти. Спершу був Харківський технікум журналістики, сту­дентський гуртожиток, літературний гурток, навіть спроба потрапити до студії при Будинку письменників ім. В. Блакитного. Бага­то працює над собою, пробує себе в різних жанрах. Досить активно почав друку­ватися з 1937 р. у тодішній періодиці.

Ці проби пера помітили ІО. Японський, А. Малишко, Петро Панч — усі вони в майбутньому стали його найкращими друзями.

Маленька, але промовиста деталь тих часів: у листопаді того ж 1937 р. зни­щено плеяду українських митців, неповторних талантів, із-поміж них Л. Курбаса, М. Куліша, В. Підмогильного, М. Зерова… їхні імена надовго зникнуть зі сторінок історій літератури, припадуть пилом у спецфондах вилучені й заборонені їхні книжки. На спорожніле місце цілеспрямовано готується нова зміна, покликана самозречено служити радянській владі. Хто міг показати ясночолому, відкритому всім вітрам, спраглому до знань і творчості юнакові багряну, пекучу кров його попередників на тому шляху, яким він намірився йти? А іншого шляху тоді просто не існувало. У ті часи йому було лише двадцять літ.

У 1938 р. він вступає до Харківського університету. Здійснилась його мрія.

У ті роки пише оповідання, повість «Стокозове поле», наукове дослідження про «Мойсея» І. Франка, збирає матеріал для роману про Г. Сковороду.

Олесь ГончарТам же, в університеті, потоваришував із майбутнім автором знаменитого ро­ману «Вир» Г. Тютюнником. Він же стане й прообразом Богдана Колосовського, головного героя в романі «Людина і зброя». Разом підуть на фронт у складі студентського батальйону.

Перше бойове загартування сержант-мінометник О. Гончар отримав у боях за Київ, на річці Рось. Там уперше його було й поранено в липні 1941 р., удруге – восени, між Полтавою і Харковом. Так і пройшов він із гвинтівкою в руці дорогами Війни аж до Праги. А міг же, як журналіст, літератор, прилашту­ватися десь при штабі… Мав бойові нагороди — три медалі «За відвагу», ордени Слави і Червоної Зірки, медаль «За оборону яа Києва». Олівець і блокнот виймав лише в короткі години Олесь Гончар.починку. Тоді писав вірші, які охоче друкувала фронтова преса,

1940-і роки бо були в них думки й переживання звичайного солдата. Лише
через 40 років О. Гончар надрукує їх в окремій книжці під назвою «Фронтові поезії»(1985). Тими ж дорогами війни він проніс і заповітну мрію — якщо залишиться живим, написати про своїх бойових побратимів.

Олесь Гончар. Фронтова фотографія

Олесь Гончар. Фронтова фотографія

І ось війна закінчилася. На серці були «гіркота втрат і хміль перемоги», нові сподівання. Навчання завершує ближче до дому, у Дніпропетровському університеті, там же спершу й залишився асистентом на кафедрі. Невдовзі всту­пає до аспірантури при інституті літератури ім. Т. Шевчен­ка АНУРСР. ‘ *

Кортіло швидше взятися за перо: почуття, пережиті на війні, переповнювали душу, збурену уяву. Сторінка за сто­рінкою О. Гончар пише роман «Прапороносці». У 1946 р. в журналі «Україна» друкує блискуче романтичне оповідання «Модри Камень». Тогочасна критика таврує автора за «те­матичну недалекоглядність» і фальш (кохання радянського солдата до іноземки). Його «проробляють» на зборах, є загроза виключення з університету’, від нього відвертаються однокурсники, крім кількох. Була з-поміж них і дівчина, яка ста­не дружиною, народить сина і доньку.

У 1946-1948 рр. окремими частинами з’являється роман «Прапороносці» спершу в журналі «Вітчизна» (за благословенням Ю. Яновського). До автора приходить справжнє визнання й слава. Його приймають до Спілки письменників. 1947 р. і 1948 р. присуджують дві Державні премії СРСР, які тоді називалися Сталін­ськими. Вони стали наче погони для майбутнього генерала і перепустками на творчому шляху. Уже 1947 р. були надруковані повість «Земля гуде» про полтав­ських підпільників, 1949 р. — збірка «Новели». У 1950-х роках побачать світ но­ві збірки, а також повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», дилогія про громадянську війну й революцію «Таврія» і «Перекоп». Усі ці твори, звісно ж, витримані в правильному ідейно-тематичному річищі.

Найпліднішими для О. Гончара як митця були 1960-і роки, позначені потеп­лінням у суспільній атмосфері після розвінчання «культу особи» Сталіна.

У 1960 р. з’являється роман «Людина і зброя», удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка в 1962 р.; 1963 р. — роман у новелах «Тронка», за яку в 1964 р. О. Гончару було присуджено Ленінську премію. Звісно, ці нагороди накла­дали певні зобов’язання на митця, але, на щастя, не засліпили його й не приспали.

По-перше, ці твори стали органічною часткою в літературі шістдесятництва. Наче написані не загальновизнаним метром, а молодим автором, не обтяженим зобов’язаннями, вільним у мистецькому самовияві. Загалом це була дивовижна пора, коли «друге цвітіння» переживали П. Тичина, М. Рильський, А. Малишко.

По-друге, справжнє задоволення від творчості, відносна розкутість фантазії окрилили його настільки, що він «забув» про те, що був, власне, невільником системи. Хоча нічого дивного в тому немає. Система тоталітаризму, принижень людської гідності, знищення совісті, честі, плекання холуїв і фарисеїв породжу­вала також і непокірних. До них належав і О. Гончар.

У 1968 р. з’явився його славнозвісний «багатостраждальний» «Собор», який мало не скинув із п’єдесталу вже визнаного класика соціалістичного реалізму. Його «ретельно» покритикували, а твір на двадцять років заборонили, викликаючи
цим ще більший читацький інтерес. Для нього то була болюча душевна рана, яка довго не заживала, і водночас найбільша його гордість.

Одразу ж після критики, щоб урятувати своє високе становище, О. Гончар змушений був «виправлятися», повертатися в загальне річище. Відтак з’явилися «Циклон» (1970), «Бригантина» (1973), «Берег любові» (1976). У них порушено важливі суспільні проблеми, але такі, які вже ке дратували владу. Спробою витво­рити лебедину пісню Гончара-романіста була «Твоя зоря» (1980, перша назва «Подорож до Мадонни», яку заборонили), причому такою вдалою, що за неї 1982 р. йому присуджено Державну премію СРСР. Опісля митець знову повер­тається до жанру, з якого починав, — новел, оповідань, але це вже не ранній Гончарромантик. Це вже публіцист із багаторічним досвідом, якому нестерпно болять задавнені суспільні проблеми, про які він не може мовчати.

Олесь Гончар виступав і як літературознавець, історик мистецтва, критик. Йому належать книжки статей «Наше письменство» (1972), «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991).

Як бачимо, у тяжкі й суперечливі «застійні» роки йому судилося нести свій генеральський хрест. Влада цілеспрямовано намагалася його приручити, зробити своїм. Нагород і посад йому не бракувало: академік АН УРСР, Герой Соціаліс­тичної Праці, член ЦК КПУ, депутат Верховної ради УРСР кількох скликань, голова Українського республіканського комітету захисту миру і член Всесвітньої Ради Миру, лауреат багатьох державних премій.

Однак він був загальновизнаним авторитетом на ниві української культури. У 1959-1971 рр., коли очолював Спілку письменників, як тільки міг, намагався вберегти рідну мову, літературу, мистецтво загалом від остаточного знищення. У 1960-х роках під його егідою імена багатьох письменників реабілітували, були надруковані раніше заборонені твори. Він завжди захищав переслідуваних владою побратимів по перу, першим сказав своє вагоме тоді слово про В. Симоненка, назвавши його «витязем молодої української поезії», сприяв виданню «Виру», Г. Тютюнника удостоєнню його Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, боровся за Л. Костенко і Гр. Тютюнника, В. Земляка та І. Чендея. Дякуючи йому, після довгого замовчування було, хай цензуровано, але перевидано-таки «Чотири шаблі»

ІО. Яновського. У 1966 р. О. Гончар робить ґрунтовну й гострополемічну допо­відь на V з’їзді письменників України. У ній він виступив палким патріотом, непримиренним захисником інтересів державної України, її народу, його скарбів, матеріальних і духовних. Він торкнувся й найболючіших питань тогочасного розвитку українського мистецтва, зокрема літератури, стану освіти, збереження української мови в Україні (!), питань екології, закликав до дбайливого ставлення до природи, збереження історичної пам’яті, говорив про повернення В. Винниченка, П. Куліша, Б.-І. Антонича. На той час такий виступ був виявом справжньої громадянської мужності та відваги.

Відтоді з його іменем тісно пов’язане наше національне відродження. Особ­ливо часто можна було почути його пристрасний, схвильований голос в останні роки. Це він відкрив установчу конференцію Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, Установчий з’їзд Народного Руху України, виступав на мітингах, демократичних з’їздах, у такий спосіб мовби благословляючи всіх нас будь-що відстояти незалежну тепер Україну, підняти її з руїни. Тому так боляче була сприйнята всім українським народом його смерть 16 липня 1995 р.

 

Reklama