О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні
і лазурове простелися,пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,росою згадок окропи,
віддай усеблагій покутіі тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерахмої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць, де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць, як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі? Мосянжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні і жаром спечені уста,
троянди пуп’янки духмяні і ти — і грішна, і свята,
де та западиста долина, той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя, туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти? Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,і душу порятуй мені.