Reklama

Марко Вовчок (1833-1907)

Справжнє прізвище письменниціВілінська Марія Олександрівна. Авторка славнозвісних «Народних оповідань» (1875) і повісті «Інститутка» (1860), що розкрили перед усім світом трагізм життя людини за умов кріпосницької неволі, народилася 22 грудня 1833 р. у маєтку Єкатерининське Орловської губернії, поблизу нинішнього с. Казаки Липецької області.

ЇЇ перу належать також романтичні повісті «Три долі» (1862), «Маруся» (1872), «Дев’ять братів і десята сетриця Галя» (1863), повість-казка «Кармелюк» (1865), «Рассказы из народного русского быта» (1859), повісті і романи російською мовою «Тюлева баб» (1861), «Живая душа» (1868), «В глуши» (1875) та інші. Твори письменниці відзначаються глибиною психологічного аналізу, увагою до героя з народу – носія кращих моральних і духовних якостей.

Померла М.О. Вілінська 10 серпня 1907 року на хуторі Долинськ, тепер у межах м. Нальчика.

СКАЧАТЬ БЕСПЛАТНО ПОЛНЫЙ ТЕКСТ

ІНСТИТУТКА

Т. Г. Шевченку

І

Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та і вдайся… Було, мене й б’ють (бодай не згадувать!) — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так і моє лишенько. Якби мені за кожною бідою моєю плакати, досі б і очі я виплакала. Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я, при чужині, у людях. Хоч не було діла важкого, — так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я…

На десятоліттях взяли мене в двір. Стара пані була не що, сумирна собі, — може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить — тільки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бійка! не на умі. Увесь день на ганочках; нічка йде — охає та стогне. А за молодого віку, славлять, вигадочки були чималі і в неї… та треба ж колись і перестати.За мене, то вже в дворі жили ми спокійненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хіба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в неділю й не думай. «Розволочитесь, — було, каже пані гніваючись, — не пущу!.. Не той ще вік ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, — не зараз вам умирати».

Сидимо, було, день при дні у дівочій та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тільки пані заоха або хто з дівчат на ухо за чим озветься, котора зітхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, — аж пече; та що врадиш? Спасибі хоч за те, що не б’ють десять раз на день, як от по інших чуємо.А як коли, то, було, звеселіємо не знать чого. Веселенько нам, — аж серце трепече! Коли б воля, заспівав би так, щоб і на селі лунало… Не всмілимось!.. Ізглядуємось, та сміх нас так і бере. То одна моргне бровою, а друга їй одморгує; то прив’яжуть тую до стільчика косою; інша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб пані не почула, — крутиться, вертиться, тільки рукава май-май-май… Чого, було, не виробляємо!У старої пані не було роду, окрім мала собі унучечку, — у Києві обучалась у якомусь там… от коли б вимовити… ін-сти-ту-ті… Було частенько до старої листи шле; а стара тії листи щодня вичитує, — і попоплаче над ними, і попосміється. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за нею та додому забирати… Мати божа! увесь будинок зворухнувся: білити, мити, прибирати!.. Панночки сподіваємось! Панночка буде!

Стара пані немов одужала: коливає з кімнати до кімнати, виглядає у кожне віконце на шлях і нас туряє за село дивитись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то біжимо-летимо… Весело зочити степ, поля красні!. Степ зелений наче втікає в тебе перед очима далеко кудись, далеко… Любо на волі дихнути!Квіток, було, назриваєм та позаквітчуємось, як молоді, та до самого двору тими вінками величаємось. А вступаючи в двір, схопимо з себе, позакидаємо, — та так було жалко тих вінків кидати, так жалко!

Reklama