9 КЛАС

 

ЙОГ АНН ВОЛЬФГАНГ ҐЕТЕ

 

ФАУСТ

 

Дійові особи:

Фауст

Мефістофель

Маргарита

Валентин

Вагнер

3 и б е л ь

Студенти, солдати, мешканці мі100, діти, простий народ.

Дія відбувається у середньовічній Німеччині.

Присвята

Знов близитесь ви, постаті туманні,

Що вже мені з’являлися колись.

Чи держу вас? Чи знову тій омані

Мої чуття прихильно піддались?

Ви ринете! Пануйте ж, нестриманні,

Если вже ви так владно піднялись;

Моя душа бентежно молодіє,

Если від вас чудовний дух повіє.

Ви принесли веселих днів картини

І образів навіки любий рій;

І першого кохання й дружби тіні

Встають, немов у казці престарій.

Згадалися життя зиґзаґи звинні,

Минулий жалко, і втрати біль гіркий,

І ймення тих, що їх зрадлива толика

В цвіту стяла, мов квіти серед поля…

Пісень моїх не чують ніжні душі,

Що слухали пісні юнацьких днів;

Розвіялись бесіди наші дружні,

Їх відгомін издавна вже відбринів.

Кругом чужі, хоч, може, й не байдужі,

Та їх хвала не радує чуттів;

А ті, що їх, мов рідні, привітають, —

Розкидані, десь по світах блукають.

І знов мене привиддя полонили,

Неначе звуть в мовчазне королевство єна.

Колишній спів мій, майже занімілий,

Лунає знов, мов арфа чарівна;

Я стрепенувсь, і сльози забриніли,

І серце враз відтало аж до дна…

Теперішнє здалека ледве мріє,

А що пройшло — ізнов живе і діє.

Пролог у театрі

Директор театру, Поет і Комічний актор розмірковують про художнє мистецтво. Чи повинне мистецтво слугувати широкому загалу, чи має залишатись вірним своєму високому призначенню? Ця розмова є відбиттям поглядів самого создателя на мистецтво.

Пролог на небі

Господь, архангели (Рафаїл, Гавриїл і Михаїл) і Мефістофель

Архангели співають хвалу діянням Господа, що створив Усесвіт. Вони малюють картину природи, велич якої неможливо осягнути розумом.

Цей спів Мефістофель перериває своєю саркастичною реплікою: «О Господи, ти знов між нас явивсь, питаєш, як ідуть у кого справи…» Виявляється, не все на землі так чудово, як здається. Сам Мефістофель є свідком лише «мізерності людської» на землі.

Господь намагається заперечувати таке ставлення до людей і наводить приклад: життя вченого Фауста — свого вірного і старанного раба. На це Мефістофель заперечує, що «його думки на безум хворі», що він не похожий на інших рабів, що в ньому немає покірності й спокою. Він відзначає суперечливу, роздвоєну натуру Фауста:

Його думки, на безум хворі,

Ширяють десь в непевній далині.

То з неба б він зірвав найкращі зорі,

То пив би він всі радощі земні;

Та ні земля, ні отдалі неозорі

Не вдовольнять тієї маячні.

Мефістофель пропонує Господу парі. Він каже, що може дати Фаустові земні радощі, котрі захоплять його і примусять забути про високі пориви до знань. Бог погоджується і дозволяє Мефістофелю піддавати Фауста будь-яким спокусам, уважаючи, що відчуття виведе Фауста з глухого кута. Мефістофель упевнений, що виграє, що примусить Фауста «…плазувати у пилу». Якщо Фауст визнає для себя задоволеним життям, його душа буде віддана Мефістофелю.

Починається грандіозна боротьба добра і зла.

Частина перша

Сцени І-ІІ

Кабінет вченого заповнений товстими книжками та науковим обладнанням… Ніч. Доктор Фауст працює над рукописом. Його думки оповиті сумом: багато років він намагався пізнати таємниці світу, але тепер, наприкінці життя, старий вчений побачив та зрозумів усю безплідність людського розуму та усієї науки.

У філософію я вник,

До краю всіх наук дійшов —

Уже я й лікар, і правник,

І, на нещастя, богослов…

Ну і до чого ж я довчивсь?

Як дурнем був, так і лишивсь.

Хоч маю докторське звання

І 10 років навмання

Туди й сюди, навкрив-навкіс

Воджу я учнів своїх за ніс, —

А серце крається в самого:

Не можем знати ми нічого!

Фауст з товарищем Вагнером гуляють містом. Люди поважають Фауста. Компаньон каже, що лікар повинен пишатися цим. Однак той відповідає, що, лікуючи людей, він не завжди певен, чи допомагає їм покращити життя. Фауст зізнається Вагнерові, що у ньому живуть дві протилежні людини, що не поступаються одна одній. Одна палка і лине до землі, а інша — за хмари, готова вирватися з тіла.

На прогулянці до друзів приєднується якийсь чорний пес. Спочатку Фауст лякається: пес здається йому примарою. Але компаньон заспокоює його. Фауст бере собаку до для себя.

Сцени III-IV

Фауст звертається до злого духа, проклинаючи землю, мрії, науку, навіть самого Бога. У цю мить перед ним з’являється Мефістофель і пропонує медику багатство, владу, визнання. Але все це не потрібно Фаусту. Єдине, що може його зацікавити — це повернення молодості. Тоді Мефістофель погоджується повернути медику молодість за однієї умови: здесь, на землі, Мефістофель буде слугою Фауста, але там, у пеклі, доктор віддасть сатані свою душу.

Сцени V-VI

Мефістофель веде Фауста у мі100 і показує, яке веселе життя може бути в нього, якщо він погодиться підписати договір.

Щоб розвіяти останні сумніви Фауста, Мефістофель показує медику привід отличної Маргарити. Старий підписує договір.

Мефістофель дає Фаусту кубок, спорожнивши який, старий доктор перетворюється на юнака…

На площі малеханького мі100 — дуже забавно. Сміх та жарти не захоплюють лише одну людину — Валентина, брата Маргарити, який змушений іти на війну і залишити сестру зовсім одну. Юнак хвилюється за долю дівчини і благає Бога захистити Маргариту від зла та спокуси. Друзі Валентина — Зібель та Вагнер — обіцяють піклуватися про дівчину.

У цю мить на площі з’являється Мефістофель та починає творити чуда.

Сцени VII-XVII

Мефістофель повертає Фаусту молодість, він зводить доктора з відьмою, котра омолодила його, давши випити чарівного напою, й зробила його більш сприйнятливим до насолод. Фауст тепер молодий, красивий, кров його бурлить, і він не знає більше вагань у своїй рішучості пізнати всі насолоди життя й осягнути вище щастя. Мефістофель радіє з того, що примусив його забути про потяг до знань

і науки.

Вирішивши спокусити Фауста земними радощами, він знайомить його з Маргаритою, або Гретхен, — чистою та цнотливою дівчиною з небагатої сім’ї.

Побачивши Маргариту на вулиці, Фауст підходить до неї, але дівчина розмовляє з ним кратко та непривітно — вона поспішає покинути площу. Фауст впадає у сум. Але Мефістофель обіцяє допомогти підкорити її серце. Він запевняє Фауста в тому, що дівчині сподобаються дивні подарунки, які принесе їй юнак. Біля дверей Маргарити Мефістофель залишає скриню з подарунками.

Маргарита знаходить коштовності й, піддавшись спокусі, приміряє прикраси.

Подальші дії Мефістофеля ще більш підступні. Завдяки його чарам, ця умеренна, лагідна й наївна дівчина не просто 100є коханою Фауста, але згодом, за його порадою, погоджується приспати свою матір, щоб та не заважала їхнім побаченням.

Сцена XVIII

Маргарита молиться у храмі:

О Діво,

Взгляни милостиво,

За гріх мій Бога вмилосердь!

Мечем пробита,

Жалем повита,

Ти зриш святого Сина погибель.

Отця зовеш ти

Й зітхання шлеш ти

До неба, скорбі повна вщерть.

Хто знає,

Як крає

Це серце біль трудний?

Як душа моя страждає,

Чим тремтить, чого жадає —

Видно лиш тобі одній!

Чи то б куди пішла я —

Тяжка, тяжка, тяжкая

На серденьку печаль!

Чи то одна сиджу я —

Тужу, тужу, тужу я,

Терзає душу жалко.

Скропила я ції квіти

Росою, ах! сліз моїх,

Если я рано-вранці

Для для тебя рвала їх.

Як промені веселі

Заграли крізь вікно,

Ридаючи, в постелі

Сиділа я издавна.

Спаси! Одринь ганьбу і погибель!

О Діво,

Взгляни милостиво,

За мене Бога вмилосердь!

Але у відповідь чує слова Мефістофеля: «Від неба ти відпала і пеклу віддана!». Маргарита чує голоси духів і непритомніє!

Сцени XIX-XXIV

До брата Маргарити, Валентина, доходять чутки, що його сестра вже издавна не є прикладом моралі. Проходячи повз вікна Гретхен, Валентин випадково зустрічається з Фаустом і Мефістофелем. Здогадуючись, що один з их сестрин коханець, він кидається в бійку. За знаком свого компаньйона («Сміливіше, медике! Шпагу! Вперед!») Фауст приймає бій. Разом з Мефістофелем вони змагаються з Валентином. Фауст убиває брата Маргарити.

Маргарита кидається до брата, намагаючись полегшити його страждання, але той відштовхує сестру, проклинає її і пророкує ганебну погибель.

Маргарита втрачає розум.

У хвилину відчаю вона вбиває свою новонароджену дитину. Безумну жінку заточують у в’язницю як злодійку. Вона засуджена до страти.

Сцена XXV

Фауст з Мефістофелем непомітно проникають до в’язниці, щоб визволити жінку. Але їм треба поспішати. Усе треба зробити вночі — поки сплять охранникі.

Та Маргарита починає сварити коханого за холодне ставлення до неї. Потім жінка розповідає про те, як утопила дитину. Вона каже Фаусту, що немає гіршої долі, ніж ходити з хворою совістю завжди з оглядкою, чи нема позаду ворогів чи засідки — й відмовляється йти за ним на волю. Він вирішив вивести її силою. Але Маргарита па здивування виявляється рішучою й знову відмовляється.

Фауст і Мефістофель залишають в’язницю вдвох, так і не вмовивши Маргариту йти з ними. «Я покорюся Божому суду», —відповідає дівчина. Йдучи, Мефістофель каже, що Маргарита приречена на муки. Однак глас вище сповіщає: «Врятована!». Надавши перевагу свирепій смерті і каяттю перед втечею, влаштованою дияволом, Маргарита врятувала свою душу.

II частина

Останній монолог Фауста

Фауст знову старий і відчуває, що життя добігає кінця. До того ж він осліп і перебуває у повній темряві, один на один зі своїми думками. Та він все ще прагне здійснити свою заповітну мрію: збудувати греблю, щоб вибороти у моря шматок землі, що її кожного року поглинає морський приплив, позбавляючи її родючості.

Мефістофель вже відчуває близьку погибель Фауста й скликає лемурів, злих духів, щоб підготувати йому могилу. Він сподівається, що душа Фауста потрапить до його рук, згідно давньої домовленості. А Фауст, натхненний ідеєю будування, продовжує віддавати накази будівельникам, не здогадуючись про те, хто вони є такі.

В його уяві виникає така грандіозна картина багатої, родючої й процвітаючої країни, де живе «народ вільний на землі вільній», що він промовляє сокровенні слова про те, що хотів би зупинити мить:

Край гір лежить гниле багно,

Весь край струїть угрожать воно;

Його ми мусим осушити

І тим наш подвиг довершити.

Мільйонам ми настачим місця здесь —

Стихію зборе їх свободний труд.

Простелять лани широкополі,

Стада рясні заграють на роздоллі,

Круті горби зведе трудящий народ,

Укриє їх узорами споруд —

І заживе в цім краї, як у раї…

Хай спробують де греблю ту прорвать —

Здолає гурт прорив затамувать.

Служить цій справі заповідній —

Це верх премудрощів земних:

Лиш той життя і волі гідний,

Хто б’ється денек у денек за их.

Нехай же вік і молоде й старе

Життєві блага з бою здесь бере.

Если б побачив, що стою

З народом вільним в вільному краю,

Я міг би в захваті гукнути:

Спинись, хвилино, гарна ти!

Вимовивши останні слова, Фауст падає на руки лемурів і помирає. Мефістофель уже передбачає мить, если згідно з домовленістю заволодіє Фаустовою душею, однак здесь з’являються небесні сили, і починається боротьба злих духів з добрими. Янголи розкидають троянди, що загоряються від вогняних подихів бісів і печуть тіло Мефістофеля. Не витримавши боротьби, біси тікають, а янголи несуть душу Фауста на небеса.

Душа Фауста врятована.

Переклад з німецької — М. Лукаш

Коментар

Твори Ґете завжди народжувалися як відгук на безпосередні життєві враження і переживання. Красу та значимість сюжету про Фауста Ґете, з його узким сприйняттям старовини, відчув ще в юності. Письменник віддав основній книзі 62 роки свого життя. Він знав не тільки легенду про Фауста, а й літературні обробки. Використав він також і легенду про Симона-мага. Письменник знайшов простий спосіб, як поєднати ці два сюжети: Мефістофель омолоджує вченого і перетворює його на юнака. Фауст Ґете має не достаточно спільного зі своїми прообразами.