Reklama

Індійська культура. Культура стародавнього Китаю

Першою вивченою ідеологією Індії є релігія вед, яку принесли з собою завойовники арії у XIII ст. до н. е.

У X—VI стст. до н. е. це вчення було викладене у чотирьох збірниках (самхітах): Рігведа («Книга гімнів»), Яджурведа («Книга жертв»), Самаведа («Книга пісень»), Артхарваведа («Книга жреців»). Про народження гімнів самі співці говорили як про результат тяжкої праці і божественного натхнення (післе прийняття магічного напою). Кожний гімн — звернення до конкретного бога. Гімни дев’ятої книги «Рігведи» присвячені силі божественного напою — сомі. У Ведах зустрічаються також побутові замальовки та іронічні роздуми про богів. Молитви вед пронизані бажанням мати багатство — їжу і людське потомство, але в них так само часто згадуються способи його досягнення. Упродовж майже всього першого тисячоліття створюються коментарі до вед: «Брахмани» (ритуального характеру), «Араньякі» та «Упанішади» (філософського). До цієї літератури належить і «веданта» — твори з астрології, віршоскладання, етимології тощо. Необхідність коментарів була викликана древністю мови вед. Але коментарі перетворювалися у філософські та інші роздуми, які мали власні цілі.

Ведійські боги були уособленням сил природи і ієрархічного пантеону не становили: головним ставав той, у кому виникала потреба.

Пізніше в Індії набули поширення стамбхи — культові стовпи з вибитими проповідями. Найзнаменитіший — Сарнатхскький (колона Ашоки). На барабані вибиті тварини — символи сторін світу, на капітелі — леви, які несуть колесо закону (образ Будди і знак його прозріння). Визначилися також місця паломництва: Капілавасту, де народився Будда; Гайа, де він прозрів; Бенарес, де він прочитав першу проповідь, і Кусінагара, де він впав у нірвану.

индияЗ III столітті до н. е. створюються буддійські храми у печерах Аджанти (найпізніші створені у VII ст. н. е.). На їх стінах добре зберігся живопис: сцени з життя Будди, його втілення, сцени з життя індійців. Зображенням притаманна вишукана естетичність (тільки жіночих зачісок налічується 240 видів). Стародавні живописці керувалися принципом: шлях доброчинності — шлях краси.

До нашої ери Будда в образі людини не зображувався: підношення Будді зображались як підношення алмазному трону, на якому він прозрів, дереву, ступі, чакрі — колесу, що символізує вчення.

Також цікавий печерний комплекс в Карла (неподалік Бомбея). Довжина головного храму — 40 м, висота і ширина — 15 м. Збереглися дерев’яні балки з тису, вздовж стін тягнуться ряди колон. Капітелі представляють собою групи слонів, на колінах яких сидять генії. Навпроти входу, біля задньої стіни, знаходиться ступа, увінчана триярусним зонтом.

У південній частині штату Біхар у комплексі Бодх-Гая збудований храм Прозріння: крута утнута піраміда на квадратній платформі. Біля західної стіни храму під деревом — прямим потомком дерева Будди на невисокому підмурку лежить плита з полірованого піщаника — «алмазний трон». 

З часів Ашоки існує буддійська організація (громада) монахів. Тьмяно-жовтий колір одягу символізував її поношеність, шили її завжди з клаптів, наслідуючи убогих. Самі монахи відмовлялися від зручностей і задоволень. Їм заборонялося мати золото і срібло. Волосся на голові зголювали на знак відмови від індивідуальності. Монахам приписувалися всі мислимі дивовижні здібності. Але вони існували лише на пожертвування мирян (причому дарунок монахам розцінювався як дар Будді). Мирянин міг стати «шанувальником» — це означало відмову від вбивства будь-якої істоти, брехні, алкоголю, крадіжок, обов’язкове дотримання подружньої вірності, а головне — постійна підтримка чернечої громади.

Якщо ранній буддизм проголошував усе матеріальне буття стражданням, то махаяна все існуюче називав пусткою. Еволюція буддизму в цьому напрямку природна: боротьба зі стражданнями може спиратися на утіхи вже в цьому світі. Поширення махаяни серед народних мас Східної Індії привело до злиття буддизму з тантризмом. Древні уявлення, пов’язані з культом плодючості, у сполученні з буддійським містицизмом дали розуміння всесвіту як психічної активності, найвищим проявом якої був перехід від різко негативних емоцій до найвищої насолоди (сексуальної). Переживання насолоди, як злиття з божеством, досягалося поєднанням йоги з буддійською медитацією і складною технікою сексуальних стосунків.  

ИндияУ VI—VII ст. тантричні уявлення були оформлені в тексти. Четвертим тілом Будди визнавалася «плоть блаженства». У цій іпостасі Будда зображувався в обіймах своєї шакті Тарой (Бхагаваті). Своя шакті з’являється також у інших богів і болхісатв, а потім у відлюдників. З трьох шляхів до припинення перероджень, сформульованих в «Бхагавадгіті», домінуючим вважається саме шлях любові (поруч із знанням і діяльністю). Примітно, що в іншому варіанті тріади шляхів поряд з благочестям і насолодами названо прагнення до матеріальної вигоди. Тантричні уявлення згодом були засвоєні індуїзмом і відображені в скульптурах і рельєфах храмів (наприклад, в комплексі Кхаджурахо), в мініатюрах (особливо XVIII ст.). Храми Північної Індії імітують органічні, рослинні форми, плавно, хвилеподібно нарощувані об’єми ніби виростають з цоколю будівлі.

Розквіт буддизму в Індії припадає на V—VII стст. Махаяна сприяла поверненню до ієрархічних уявлень, а тантризм — реабілітації почуттєвого світу. З IV ст. за часів династії Гуптів розвивається світська культура. Поруч з храмами у трактаті з архітектури V—VI стст. описані громадські споруди, палаци. Вторгнення гунів також сприяло переходу до ієрархічної організації громади. Як і в Європі, розпад гуннської держави призвів до утворення князівств і відносин, які в Європі були названі феодальними. У V—VII стст. на території Індії налічувалося близько 50 держав.

Гуптські царі підтримували різноманітні релігії, але називали себе прибічниками Вішну. У надписах того часу індуїстські імена зустрічаються у п’ять разів частіше, аніж буддійські і джайністські. До V століття оформлюються зведення індуїстських міфів і переказів. Ці зведення призначалися не для обраних, а для всього населення, якому вони були близькі і зрозумілі. Повністю відповідала духу ієрархічної спільноти основна ідея індуїзму — ідея особистого служіння богу і неподільної відданості йому. Найбільш популярними богами стали Вішну і Шіва. 

Міські ремісники основних спеціальностей були підпорядковані корпораціям. Місто як осередок культури вже різко протистояло селу. Можливо, існували також царські майстерні: важко уявити, що ремісники-одинаки створили колону Чандрагупти II у Делі з нержавіючого заліза чи величезну бронзову статую Будди в Султанганджі. Ремісничі гільдії, як і торговельні, приймали грошові внески, здійснювали банківську діяльність. Існувала окрема корпорація банкірів-міняйл. Однак мало знайдено мідних грошей, замість них навіть у столиці використовували мушлі. Після занепаду династії Гуптів (середина VI століття) торгівля все більше набувала характеру натурального обміну.

Індуїстські храми до епохи Гуптів були невеликідеревяні, з плескатими дахами і товстими стінами. Тепер вони стають кам’яними і тягнуться вгору. Основною в індуїстському храмі є вежа (шікхара) над невеликим святилищем з фігурами або символами богів. Цю форму використовували також буддисти: у той самий період (IV—VI стст.) був споруджений згаданий храм у Бодх-Гаї біля місця прозріння Будди.

 

Культура Стародавнього Китаю

 

Стародавній Китай збагатив світову науку та культуру значними досягненнями: він є батьківщиною таких винаходів, як компас (III ст. до н. е.), спідометр (III ст. до н. е.), сейсмограф (II ст. до н. е.), порох (X ст.н. е.), книгодрукування (VI—VIII ст.), фарфор (III — V ст). У галузі математики був відкритий метод розв’язання рівнянь першого ступеня з двома і трьома невідомими, обчислено відношення довжини кола до його діаметра — число л. У галузі астрономії китайці знали, як вираховувати дату затемнення сонця, склали один із перших каталогів зірок, вели спостереження за плямами на Сонці та ін.

Китайська стародавня культура своїми витоками сягає середини II тис. до н.е. її своєрідність, незвичайність полягає у рівні буденної свідомості, яка вже давно отримала назвукитайські церемонії” — етико-ритуальні принципи з відповідними їм нормами поведінки. Етика і ритуал були позбавлені міфологічного й, певною мірою, сакрального (потаємного) та священного змісту. Словом, міфологія і релігія поступалися етико-ритуальним нормам. Цей процес знайшов своє найповніше відображення і завершення у вченні Конфуція (551—479 рр. до н.е.), яке у II ст. до н. е. було канонізовано і покладено в основу офіційної ідеології феодального Китаю. Китайська культура бере свій початок у глибокій давнині. Зародження китайської належить до часів царств Шан (середина ІІ ст. до н.е. – ХІІ ст. до н.е.) та Чжоу (ХІІ-ІІІ ст. до н.е.). Тоді були накопичені первинні наукові знання. Китайці знали місячний календар, поділяли рік на чотири сезони, фіксували сонячні та місячні затемнення, виділяли сузір’я. У ІУ ст. до н.е. вчений Ши Шень упорядкував перший в світі зоряний каталог. Починаючи з 240 р. до н.е. китайські вчені точно фіксували кожну появу комети Галлея. Чжан Хен (139-78 рр. до н.е.) створив небесний глобус, який відтворював рух світил. Він також винайшов перший сейсмограф. 

индияДо визначних успіхів матеріальної культури Китаю належить лакове виробництво та розведення шовкопряду. Китайський шовк цінувався у всьому стародавньому світі.  

У 15 ст. до н.е. була досить розвинена ієрогліфічна писемність. У 1 ст. китайці винайшли папір. У тісному зв’язку з розвитком писемності розвивалась література. Однією з найдавніших літературних пам’яток є “Книга пісень”, в якій міститься понад 300 пісень та віршів. Найвидатнішим представником історичної та художньої прози, класиком китайської літератури вважається Сима Цянь (бл.145-86 рр. до н.е.). він став фундатором китайської історіографії. Непересічне значення у культурному житті Китаю мала релігійно-філософська система Конфуція. Основний принцип конфуціанства – традиція. Конфуцій неодноразово підкреслював, що він противник усяких новацій. Особливого значення надавав вихованню у дусі покори старшим та начальникам. Конфуціанська філософія вважала необхідним та цілком можливим зміну характеру людини. Кожна людина має бути задоволена своїм соціальним становищем і не прагнути кращого.

Взагалі вчення Конфуція відстоювало утвердження патріархальних традицій та непорушність соціальних підвалин. Конфуціанству суперечив інший філософській напрям – даосизм. В цій філософській системі простежуються елементи матеріалізму та діалектики. На думку даосистів, усе, що існує, виникло з матеріальних часток і розвивається згідно з визначеним законом. У даосизмі відбилися думки та інтереси різних верств суспільства. Цим пояснюється його популярність. Пізніше в даосизм проникли містичні мотиви. Буддизм до Китаю прийшов з Індії у У ст. до н.е. Етика буддизму мала багато спільного з даосизмом. Найдавніші пам’ятки мистецтва Китаю датуються Ш тис. до н.е. – часом неоліту. Це різного роду керамічні вироби, зроблені вручну або на гончарному крузі. Посуд часто розписаний, орнаментований візерунками. У період Шан з’явилися перші укріплені поселення. Найчисленнішими витворами мистецтва цього періоду є вироби з бронзи, особливо бронзового посуду, побутового та культового призначення, знайдені в похованнях. Була високо розвинена техніка різьблення по каменю та кістці. Особливо полюбляли китайці нефрит. Культуру Шан сприйняла та розвинула культура Чжоу – писемність, архітектурні прийоми, релігійні уявлення. В мистецтві розширилось коло сюжетів і тем: поряд з абстрактною символікою з’являються зображення людей та реальних тварин. Цей період характеризується появою живопису, про що свідчать знахідки картин, написаних по шовку. Грандіозною архітектурною спорудою цього часу є «Велика китайська стіна» (IV – ІІІ ст. до н.е.). Вона була збудована на північному кордоні Китаю для захисту країни від набігів кочівників. Спершу її довжина становила 750 км, а після численних добудов упродовж століть – більш як 4000 км.

Найвищого розвитку архітектура та образотворче мистецтво Китаю досягли (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) в період династії Цинь та Хань. Від періоду Цинь до нашого часу майже не збереглося пам’яток, а про ханське мистецтво маємо досить цілісне уявлення. Період Хань – час блискучого розквіту культури Китаю. В цей період особливо розвивається монументальне мистецтво – скульптура та живопис. У центрі міст будували розкішні палаци, багатоповерхові вежі. Житлові споруди були багато декоровані. Ансамблі ханських поховальних споруд досягали значних розмірів і являли собою комплекси підземних печер. Більшість ханських монументальних скульптур зроблені грубо та примітивно, хоча деякі з них цікаві за сюжетом. В них часто відображались давні китайські легенди, байки, міфи. Значне місце серед зображень на рельєфах займали сюжети релігійного та філософського змісту. Вічними цінностями китайської традиційної культури є акцент на розвиток культури, моральне самовдосконалення людини, гармонію взаємовідносин між особистістю і суспільством; повага до старших, допомога ближньому, традиції родинних стосунків та ін. Визначну роль у китайській культурі відіграв і даосизм, філософсько-релігійний напрям, з яким пов’язаний розвиток науки і техніки. Ледь не половина найважливіших відкриттів і винаходів, на які спирається сьогодні наша цивілізація, прийшли із Стародавнього Китаю. Хронологічні рамки стародавності культури Китаю — середина II тис. до н.е. — III ст. н. е. У цих рамках виділяються такі періоди: Шан (Інь) — ХУІІІ—XII ст. до н. е.; Чжоу — 1027— 256 рр. до н. е.; Цінь і Хань — III ст. до н. е. — III ст. н. е. Китай — країна стародавньої цивілізації: на його території виявлені залишки первісної культури часів раннього палеоліту та бронзового віку. Первіснообщинний лад існував тут довго — коли в XIV ст. до н. е. сформувалася перша рабовласницька держава Інь. Саме в інську епоху зародилася культура, яка дала початок китайській цивілізації в усій її специфіці та значущості. Був складений в основних рисах місячний календар та винайдене письмо — праобраз сучасної ієрогліфічної каліграфії. Подальший розвиток культури відбувався у перших централізованих імперіях — династії Цінь (221—207 рр. до н. е.) та династії Хань (206 р. до н. е. — 220 р. н. е.). Китайські будівничі здобули собі світову славу двома своєрідними пам’ятками. Протягом двох тисяч років, починаючи з VI ст. до н. е., в Китаї будувався найбільший у світі Великий канал, який у XIII ст. з’єднав Пекін з Ханчжоу, — складна гідротехнічна споруда з численними пристроями, цікавими способами перекачування та очищення води. Друга видатна споруда в період династії Цінь — Великий китайський мур (IV — III ст. до н. е.) довжиною 4 тис. км для захисту кордонів. У III—VI ст. до н. е. під впливом буддизму зводилися ярусні культові башти—пагоди, печерні храми. Надзвичайною витонченістю форм й легкістю пропорцій вирі­зняється “Залізна” пагода доби династії Сун (960—1279). 

китайУ духовній культурі Стародавнього Китаю важливе місце посідав феномен буденної свідомості, відомий в історії яккитайські церемонії“. Це суворо фіксовані стереотипи ети-ко-ритуальних норм поведінки і мислення, які складалися на основі дотримування культу старовини. В. Полікарпов зазначає, що гіпертрофія цих етико-ритуальних принципів зрештою призвела до того, що вони замінили релігійно-міфо-логічне сприйняття світу. А деміфологізація й до певної міри десакралізація етики та ритуалу спричинили формування унікальності китайця як представника культури. Насамперед місце культу богів посів культ реальних кланових та сімейних предків. З іншого боку, ті боги, які залишилися в пошані, позбавилися найменшого олюднення і стали холодними, абстрактними божествами-символами, як-от Небо, Піднебесна, Дао тощо. Ці поняття не мають аналогій в інших стародавніх культурах, бо, скажімо, китайське Небо — не якийсь бог, а вища загальність, холодна, сувора, абсолютно байдужа до людини. Великий Дао — це всеохоплюючий, всезагальний Закон і Абсолют, безформний і безіменний, небачений і не-чуваний, недоступний органам чуттів людини, але всемогутній творець світу. Пізнати Дао, зрозуміти його своїм розумом, спробувати злитися з ним — ось ключові принципи та кінцева мета стародавнього китайця. Найяскравіше ця концепція пояснення світу втілена у філософських системах конфуціанства та даосизму. У китайському мистецтві особливе місце посідають каліграфія, поезія та особливо живопис — гохуа — розпис водяними фарбами на шовку чи паперових сувоях. Ієрогліфічна кодова система давала змогу через ці три види мистецтва відображати життя людини в найпотаємніших порухах її душі, найбільш повно відтворювати її прагнення до злиття мистецтва з мистецтвом життя. Музика Китаю — одна з найдавніших у світі (збірник “Книга пісень” датується XI — VI ст. до н. е.). Хронологічні рамки стародавності культури Китаю — середина II тис. до н.е. — III ст. н. е. У цих рамках виділяються такі періоди: Шан (Інь) — ХУІІІ—XII ст. до н. е.; Чжоу — 1027— 256 рр. до н. е.; Цінь і Хань — III ст. до н. е. — III ст. н. е. У китайському мистецтві особливе місце посідають каліграфія, поезія та особливо живопис — гохуа — розпис водяними фарбами на шовку чи паперових сувоях. Ієрогліфічна кодова система давала змогу через ці три види мистецтва відображати життя людини в найпотаємніших порухах її душі, найбільш повно відтворювати її прагнення до злиття мистецтва з мистецтвом життя. Музика Китаю — одна з найдавніших у світі (збірник “Книга пісень” датується XI — VI ст. до н. е.). Серед народів, які стояли біля витоків людської цивілізації, чільне місце посідає і китайський народ. Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї спостерігається вже у VII ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: “Іцзін” (“Книга перемін”), “Шіцзін” (Книга пісень”), “Шуцзін” (“Книга історії”) та ін. У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми: про єдність і різноманітність речей; про дію протилежних сил в єдиній субстанції; про природну закономірність; про природність людської душі і свідомості. Щодо розгляду цих проблем особливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-цзи (VI ст. до н.е.).

Центральною проблемою філософії Лао-цзи є питання “дао”. “Дао”, за Лао-цзи, — це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова. Поряд із категорією “дао” у вченні Лао-цзи чільне місце посідає категорія “де”. Якщо “дао” — це всезагальний шлях, якому підкорені всі речі, то “де” — це конкретний шлях окремої речі або групи речей. Розробляючи категорії “дао” і “де”, Лао-цзи вперше в історії філософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, що прихована в “дао”. Філософські погляди Лао-цзи містять у собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на плинність, змінність речей і на їхню внутрішню суперечливість. Іншу позицію займав видатний філософ Стародавнього Китаю Конфуцій, що також жив у VI ст. до н.е., точніше з 551 по 479 pp. до н.е. Загальновідомим є те, що Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософської системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція — це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і обов’язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра (сінь). Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути “гуманнним” — означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним — означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами. Таким чином, філософія Конфуція — це яскраве відбиття тендеції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба.

 Культура Стародавнього Китаю відіграла велику роль у подальшому розвитку китайської культури. Вона мала непересічне значення для країн Сходу – Японії, Кореї, Індокитаю, Монголії, які впродовж багатьох віків використовували досягнення Стародавнього Китаю. 

Reklama