Reklama

Філософські погляди українських письменників і діячів культури

Велична постать в українській літературі, що відчутно вплинула на культуру та світогляд, – це Т. Шевченко (1814 — 1861), який звернувся у своїх думках та творчості до пам’яток національної історії. Торкаючись цього явища, поет писав у обгрунтуванні структури альбому “Мальовнича Україна”: “У межах моєї Батьківщини… зберіглися дотепер численні сліди столітніх потрясінь, що спіткали колись цей край у безперервній боротьбі за віру й незалежність із чужерідними хижими сусідами…, в пам’яті народній живі численні поетичні перекази, що свідчать про шляхетні подвиги предків”.

Т. Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз’єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.

 Ідей Т.Шевченка варто виділити такі:

♦     Ідея глибинної спорідненості людини із природою: у творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною.

♦     Ідея народу як єдиного суверенна своєї історії та своєї життєвої долі: ніхто не може вирішувати його долі, він є єдина животворча сила історії.

♦     Ідея віри у справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи то атеїст, чи то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізняння того Бога, що його малюють у церквах та ім’ям якого чиниться насильство, та справжнього Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості.

♦     Ідея насильницької народної революції; вона інколи постає основою для звинувачення поета у оспівуванні насильства; проте слід сказати, що ця ідея була дуже поширеною у XIX ст.; тут Шевченко не був ні новатором, ні оригінальним; якщо ж ми поставимо питання про те, чи прийнятна ця ідея зараз, то відповідь, звичайно, буде негативною.

♦     У творах Шевченка досить виразно проведена думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти.

♦     Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки-матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його чарівної краси.

Іван Франко (1856 – 1916) - унікальна постать у вітчизняній культурі. Видатний поет, письменник, громадський діяч, публіцист, він був ще й талановитим вченим, доктором філософії.

Франко ще на зорі комуністичного руху зумів розглядіти в ньому симптоми можливих соціальних потрясінь. Мислитель геніально прозрівав тоталітарну сутність комуністичного руху: на його думку, “програма державного соціалізму “, при всіх можливих її варіантах, “аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя він міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій “. І. Франко – людина енциклопедичних знань, виняткової працездатності, наділена тонкою інтуїцією вченого. Він полишив по собі неозору епістолярну спадщину, справив потужний вплив на національне самоусвідомлення українців. Він належить до когорти тих діячів, через творчість яких нація робить спробу осмислити себе і виявити свою  сутність.   

Франко був прихильником

•        індуктивного методу в пізнанні і відкидав діалектичний метод;

•        критично ставився до марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії; народ, людський загал творить історію і вирішує свою долю;

•        вважав розвиток особистості умовою буття народу;

•        ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів;

•        в прогресі науки і техніки вбачав провідний чинник майбутніх історичних зрушень, у т.ч. виробничих та соціальних;

•        в релігії загалом вбачав моральну опору людства, нічим не заміниму і в часи лихоліть, і в мирну добу;

•        творчий процес (чи в художній, чи в науковій галузях) може і повинен бути предметом наукового дослідження;

•        “державний соціалізм ” вважав великим гальмом історичного прогресу.

 

Леся Українка (1871 – 1913) належала до відомої в Україні інтелігентної родини. Племінниця М. Драгоманова, донька письменниці О. Пчілки, вона товаришувала з І. Франком, М. Павликом, М. Лисенком та іншими провідними діячами вітчизняної культури. Під їх впливом, а також завдяки наполегливій самоосвіті сформувався її світогляд. Майбутня поетеса цікавилась філософією, особливо найновішими її течіями, а серед них – і позитивізмом. Під його впливом вона зміцнілась у довірі до науки, людського розуму, раціональному осмисленні дійсності: перш за все – соціальної.

В творах Л. Українки національна проблематика органічно пов ‘язана із загальнолюдською. У цьому полягає один із засадничих принципів її творчості, зауважений свого часу ще М. Грушевським: “Глибоко національна в своїй основі, всім змістом своїм зв’язана нерозривно з життям свого народу, з переживання нашої людини в теперішню добу, ця твор-чість переводила їх на ґрунт вічних вселюдських змагань “. 

Леся Українка

•        усвідомлення суперечливості та безмірної складності людського ставлення до світу

•        проблему людини окреслювала як проблему вибору одного з декількох можливих варіантів життєвих дій

•        засуджувала песимістично-безнадійливі настрої

•        вважала, що людина лише тоді живе справжнім життям, коли прислухається до голосу свого серця, залишається вірною собі вірила, що наука і художня інтелігенція спроможні і зобов ‘язані “просвічувати шляхи в прийдешнє “

Reklama