Reklama

Філософія та ідеї Григорія Сковороди

Своєрідну систему філософсько-поетичного світосприйняття розробив найвідоміший вихованець Києво-Могилянської  Академії – Григорій Сковорода .

Біографія Г. Сковороди відома дуже докладно. Народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухи Лубенського повіту на Полтавщині в родині достатньо заможного вільного козака. Майбутній філософ одержав добру освіту. Спочатку він навчався у місцевій школі, а пізніше у Києво-Могилянській академії. У 1741-1744 pp. служив співаком придворної капели у Петербурзі. У 1750-1753 pp., перебуваючи за кордоном, продовжив самоосвіту, студіюючи філософські та інші праці в Угорщині, Австрії, Словаччині, Польщі. Німеччині, а можливо – і в Італії; існує припущення, що, можливо, Г. Сковорода слухав лекції І. Канта. Після повернення в Україну у 1753 р. викладав поетику у Переяславському колегіумі; пізніше був домашнім Григорій Сковорода учителем, викладачем Харківського колегіуму. Врешті, через незгоди із церковними наставниками, Г. Сковорода остаточно припиняє викладацьку діяльність і останніх майже 25 років веде життя мандрівного філософа проповідника. Помер Г. Сковорода 9 листопада 1794 року в селі Іванівка на Харківщині. На його могилі за його власним проханням написали: “Світ ловив мене, та не спіймав’“.

 Г. Сковорода являв собою рідкісний приклад повної узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито (без винятків) засновувалась на синтезі емоційної та раціональної сфери людської істоти. Філософ ніколи і ні в чому не поступився своїми переконаннями, не поласився на спокуси, жив саме так, як підказувала йому власна сутність, свою філософську систему творив з голосу цієї сутності, а не на чиєсь замовлення. “Світ ловив мене, та не впіймав’1” – ці слова на прохання мудреця були вирізьблені на його могилі. У цих словах життєве кредо, здійснити яке о тій порі було так само важко, як і нині.

Вчення Г. Сковороди викладене у численних працях, серед них: “Міркування про поезію та керівництво до не’Г (1769), “Наркис” (1771), “Асхань” (1767), “Бесіда, названа – двоє” (1772), “Кільце” (1775), “Змій ізраїльський”, “Жінка Лотова”, “Потоп зміїн” (1791), “Розмова дружня про світ духовний”.

 Сучасна оцінка філософії Г. Сковороди ускладнена тою обставиною, що його постать певною мірою оповита ідеологічними нашаруваннями. Проте щодо власне філософії, то тут, на жаль, поки що надзвичайно мало ґрунтовних та переконливих досліджень; переповідання ідей Сковороди вже давно перетворилось на кліше із сталим набором одиниць: три світи, дві натури, заклик до самопізнання, увага до голосу серця, споріднена праця. Слід сказати, що переведення філософських думок Г.Сковороди у переповідайння через окреслений набір елементів суттєво спрощує як самі ці думки, так і реальне значення його філософії, оскільки розглянуті окремо, самі по собі, зазначені думки постають в контексті європейської філософії не дуже оригінальними. Вирішальне значення в оцінці філософії Г.Сковороди має декілька важливих моментів.

По-перше, майже в усі свої провідні ідеї він вводить деякі нюанси, які, врешті, виявляються вирішальними в плані їх остаточного сенсу.

По-друге, його філософія – це явище органічно цілісне, просякнуте єдиними темами, настроями та ідеями. В свій час Б. Паскаль, оцінюючи філософське новаторство Р.Декарта, погоджувався із тим, що переважна кількість складових філософії останнього є запозиченою, проте всі ці складові введені у такий контекст, із таким спрямуванням, що в цілому філософія постає зовсім новою. Те ж саме можна сказати і у відношенні філософії Г. Сковороди. *Х* Нарешті, по-третє, Г. Сковорода являв собою той особливий тип філософа, який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислить собі інакшим, як побудованим у відповідності із принципами своєї філософії.

 Філософські ідеї Г. Сковороди

•        найпершим предметом, гідним філософського осмислення є людина, оскільки, не знаючи, що таке людина, нам немає чим виміряти все інше;

•        найважливішим завданням людини є самопізнання, тому слід сповідувати гасло “Пізнай самого себе!”;

•        таке привілейоване становище людини зумовлене тим, що вона є “мікрокосмосом”‘ — малим світом, який дорівнює “макрокосмосу”-великому світу;

•        людина, як насіння містить в собі потенційно усі глибинні елементи світу;

•        у самопізнанні розкривається основне: людина, як мікросвіт, складається із двох натур темної, поверхової, мінливої (матеріальної) та світлої, вічної, глибинної (духовної); остання натура є Бог, істина, сутність буття;

•        саме у людському пізнанні виявляються глибинні засади світу, адже і великий світ складається із двох натур, проте лише людина (малий світ) володіє здатністю самопізнання;

•        через самопізнання людина входить у діалог із великим світом, а посередником постає особливий символічний світ, або світ Біблії, який так само мав зовнішню натуру та внутрішню ^символічний світ мав ту особливість, що його зовнішні форми найбільш адекватно виражали невидиму духовну і божественц натуру;

•        матеріальна і духовна натури співвічні, тому між: ними встановлюються напружені стосунки, адже жодні матеріальні форми не тотожні єдності та простоті духовної натури;

•        звідси випливає життєве завдання людини: проникати через матеріальну споріднену тобі справу ( “сродну працю “) і в тому знайти своє життєве щастя.

Окреслені провідні думки Г. Сковороди свідчать про те, що він, по-перше, “дозволив” собі у ті часи мати такий світогляд, який у багатьох пунктах суттєво відрізнявся від санкціонованого церквою, а, по-друге, що він певною мірою відродив в Україні той тип філософствування, який культивувався ще в Київській Русі та мав назву “філософствування у Христі”. Це була філософія, яка найбільше цінувала злиття життя та духовного прозріння, вчинку та моральності. Звідси випливає, що Г. Сковорода був не просто філософом, а філософом особливого культурно-історичного типу. 

Reklama