11 КЛАС

 

ЕРНЕСТ МІЛЛЕР ХЕМІНГУЕЙ

 

СТАРИЙ I МОРЕ

 

(Стислий виклад)

То був старий рибалка, що промишляв на Гольфстрімі сам-один у своєму човні. Ось уже вісімдесят чотири дні він виходив у море й не піймав жодної рибини. Перші 40 днів з ним був хлопець. Та по тих сорока нещасливих деньках хлопцеві батьки произнесли, що старий тепер рішуче й безповоротно salao1, цебто геть безталанний, і звеліли синові перейти до іншого рибалки, з яким він першого ж тижня піймав три чималі рибини. Хлопцеві було прикро бачити, як старий денек у денек вертається ні з чим, і він щоразу йшов допомогти йому — піднести змотану снасть, гарпун, ості або щоглу з вітрилом. Вітрило було полатане мішковиною і, обгорнуте навколо щогли, скидалося на прапор безнастанної поразки.

Старий Сантьяго був «худий, виснажений, потилицю його прорізали глибокі зморшки, а щоки були покриті коричневими плямами безпечного шкірного раку, який викликають сонячні промені, відбиті гладдю тропічного моря. Ті плями збігали вниз по щоках до самої шиї. Долоні старенького були посічені глибокими поперечними рубцями від плетеної жилки, якою він тягнув з води велику рибу. Та жоден з тих рубців не був свіжий — усі старі, як борозни на пересохлій землі. Геть усе в ньому було старе, крім глаз, а вони мали колір моря і блищали забавно й непереможно».

Це він навчив хлопчика Маноліна рибалити, а хлопчик любив старенького. Він готовий наловити йому сардин для його завтрашнього виходу в море. Разом вони піднімаються до бідної хатини старенького Сантьяго, вибудуваної з міцних трилисників королівської пальми, заходять у відчинені двері. «Старий прихилив щоглу до стіни, а хлопець поставив поруч скриньку та решту знаряддя. Щогла була завдовжки майже така, як уся хатина, зліплена з цупких брунькових щитків королівської пальми, відомих під назвою гуано. Там стояли ліжко, стіл та стілець, а просто на долівці було вогнище, де старий розпалював деревне вугілля й варив собі їсти. На темних стінах із розрівняних і щільно припасованих один до 1-го шорстких волокнистих щитків висіло кольорове зображення Святого серця Господнього і ще одне — Мідної Богоматері. То були пам’ятки по дружині. Колись на стіні висіла і її підфарбована фотографія, але старий зняв те фото, бо, дивлячись на нього, надто гостро відчував свою самотність, і тепер воно лежало на полиці в кутку під його чистою сорочкою».

Старий самотній і бідний: його трапеза — миска жовтого рису з рибою. Вони розмовляють із хлопчиком про риболовлю, про те, що старенькому обов’язково має пощастити, а також про останні спортивні новини, результати бейсбольних матчів і знаменитих гравців, таких, як Ді Маджіо. Если стомлений Сантьяго лягає спати, то бачить уві сні Африку його юності, «довгі золотаві її сберегай… високі стрімчаки й величезні білі пылай. Йому не сняться більш ні бійки, ні жінки, ні великі події. Але нередко в його снах виникають далекі країни й леви, що виходять на берег».

Наступного денька рано вранці старий відправляється на чергову риболовлю. Хлопчик допомагає йому знести вітрило, підготувати човен. Сантьяго гласить йому, що цього разу він «вірить в удачу». Один за другим рибацькі човни відчалюють від берега і йдуть у відкрите море. Веслуючи, старий зустрічає ранок.

«Було ще мрачно, але старий відчував, що настає ранок; веслуючи, він раз по раз чув тремтливі звуки, если летюча риба вихоплювалася з води і, зі свистом розтинаючи повітря своїми твердими крильми, шугала в темряву. Він любив летючих риб — то були його найперші друзі в океані. А от птахів нажималів, особливо малих і тендітних морських ластівок, що повсякчас никали над водою, шукаючи поживи, і майже ніесли її не знаходили. Отож старий думав: «Птахам живеться навіть важче, ніж нам… Чому їх створено такими малеханькими й кволими, як оці морські ластівки, если океан може бути страшенно жорстоким? Загалом він добрий і прекрасний, але часом 100є безжальним, та ще й так зненацька, а всі ці птахи, що літають над ним, і шугають униз за поживою, і орать своїми тонкими сумними голосами, — надто вже вони тендітні як для моря».

Він завжди подумки називав море la mar, як кажуть іспанською ті, хто його обожать. І хоч іноді згадують його лихим словом, проте завжди говорять про нього, як про жінку. Дехто з молодших за віком рибалок, ті що чіпляли на свою снасть буйки замість поплавців і мали моторні човни, куплені за часів, если акуляча печінка давала величавый зиск, називали його el mar — у чоловічому роді. Вони гласили про нього як про суперника, як про бездушний простір, ба навіть як про ворога. Та старий завжди думав про море як про жінку, про живу істоту, що може й подарувати велику ласку, й позбавити її, а если й чинить щось лихе чи нерозважне, то лише тому, що така вже її вдача. «Он і місяць розтривожує море так само, як і жінку», — думав собі старий».

Але от починається серйозний лов, і вся його увага зосереджується на жилці, її стані: він чуйно вловлює, що відбувається в глибині, як реагує риба на наколоту на гачок наживу.

«— Ага, — мовив старий. — Ага, — і тихо поклав весла. Тоді потягнувся до жилки й обережно взяв її величавым і вказівним пальцями правої руки. Він не відчув ні натягу, ні ваги й держав жилку вільно, без зусилля. Раптом вона знову сіпнулася. Цього разу — легенько, якось непевно; та старий добре знав, що це означає. Там у глибині, за сотку сажнів від човна, марлін об’їдав сардини, нанизані на вістря й виган виклепаного ручним методом гачка, що витикався з голови невеличкого тунця, насадженого на стрижень.

Старий, обережно тримаючи жилку лівою рукой, тихенько попустив петлю й зняв її з вудлища. Тепер він міг вільно перепускати жилку між пальцями, так щоб риба не відчувала ніякого натягу.

«Восени й так далековато від берега це має бути велетенська рибина, — думав старий. — їж, рибо, їж сардинки. Ласуй собі на здоров’я. Вони ж бо такі свіженькі, а ти там десь ген за шістсот футів, серед темряви й холоднечі. Обпливи разочок кругом, а тоді вертайся і їж».

Він відчув, як жилка сіпнулася знову, спершу легенько, а тоді сильніше — мабуть, голова однієї з сардин міцніше сиділа на гачку. Потім жилка завмерла.

— Ну ж бо, — голосно мовив старий. — Підпливай знов. Принюхайся до их як слід. Хіба несмачно пахнуть? А тепер їж на здоров’я, а тоді й до тунця візьмешся. Він такий тугий, холоднецький, дуже смачний. Не бійся, рибо, їж».

Отдалі розвертається драматичний багатогодинний двобій між Сантьяго й величезною рибою.

Старий Сантьяго знає, если треба тягти жилку. «Клюнула, — сказав старий. — Нехай тепер поїсть як годиться». Жилка й отдалі перебігала в нього поміж пальців, а він тим часом простяг ліву руку й міцно прив’язав вільний кінець двох запасних мотків до петлі двох запасних мотків другої снасті. Тепер усе було напоготові. Крім тієї жилки, на якій держав рибину, він мав у припасі ще три мотки, по 40 сажнів у кожному.

«— Поїж іще трохи, — мовив він. — Наїдайся як слід. Наїдайся так, щоб вістря гачка загналося просто в серце й уничтожило для тебя, — провадив він подумки. — А тоді випливай на поверхню, і я встромлю в для тебя гарпун. От і гаразд. Готова? Годі вже з для тебя?»

Старий намагається підтягти жилку, але в нього нічого не виходить. Навпаки, риба тягне, як на буксирі, човен за собою, повільно зміщаючись до північного заходу. І старий гірко шкодує, що поруч із ним немає хлопчика. Але добре, що ще риба тягне убік, а не вниз, на дно. Проходить близько чотирьох годин. Наближається полудень. Так не може тривати вічно, міркує старий, скоро риба вмре й тоді її можна буде підтягти. Але риба виявляється занадто живучою. «Хотілося б мені на неї глянути, — думає старий. — Хотілося б мені на неї подивитися хоч одним оком, тоді я б знав, з ким маю справу».

Проходить ніч. Риба тягне човен усе отдалі від берега. Удалині блекнуть вогні Гавани. Старий утомився, він міцно стискає мотузку, перекинуту через плече. Йому не можна відволікатися.

«Цілу ніч рибина пливла так само неухильно, нікуди не звертаючи, — старий міг бачити це за зорями. Если зайшло сонце, повітря похолоднішало, і піт на спині, плечах та ногах старенького швидко висох. Ще вдень він узяв мішок, яким накрив скриньку з наживою, і простелив його на сонці сушитися. А если сонце зайшло, обв’язав мішок навколо шиї, спустив собі на спину й обережно заправив під жилку, що ЇЇ тепер держав, перепустивши за плечима. Мішок пом’якшив тиск, і старий зумів прихилитися до носа човна в такий спосіб, що йому стало майже зручно. Насправді ця поза лиш на якусь дещицю полегшила нестерпний тягар, одначе старий вважав, що тепер йому майже зручно».

Йому дуже жаль, що поруч немає Маноліна, який би йому допоміг. «Не можна, щоб у старості людина залишалась одна, — промовляє він до для себя. — Але це неминуче». Думка про рибу ні на мить не залишає його. Іноді старенькому 100є її шкода. «Вона чудова, незвичайна рибина, і хтозна, скільки вже їй віку, — думав він. — Зроду ще не траплялося мені такої дужої рибини й щоб так чудно поводилась. Мабуть, вона дуже розумна й через те не вистрибує. Досить їй вистрибнути чи добряче смикнути — і мені капець. Та, певне, вона вже не раз попадалась на гачок і знас, що саме так треба змагатися за порятунок. їй і невтямки, що проти неї лише одна людина, та ще й стара. А яка ж вона величезна, ця рибина, і який добрий дасть виторг, если в неї смачне м’ясо. Наживу вона взяла, як самець, і тягне, як самець, і змагається не як перелякана. Цікаво, чи вона робить це свідомо, чи просто на відчай душі, як оце я?»

Знову й знову шкодує він, що поруч із ним немає його молодого помічника. Підкріпившись виловленим сирим тунцем, він продовжує подумки розмовляти з рибою. «Я з тобою не розстануся, поки не вмру», — гласить їй старий.

Настав новий денек, Сантьяго трохи попоїв, але риба тягне отдалі повна сил, а в нього начинає боліти рука.

«Ненавиджу корчі, — думає він. — Гидко, що для тебя зраджує власне тіло. Если отруїшся якоюсь тухлятиною і на для тебя нападає пронос чи блювота, соромно людей. А як нападуть корчі, — він подумки називав їх calambre, — соромно самого для себя, а надто если нікого нема поруч.

Якби здесь був хлопець, він розтер би мені руку, і її одпустило б згори, від ліктя, — подумав старий. — Та дарма, одпустить і від пальців».

У цю мить, ще не помічаючи, як змінився нахил жилки у воді, він відчув правою рукой, що натяг слабшає. Тоді, наваживши на снасть і щосили молотячи лівою рукой по стегну, побачив, як жилка поволі підноситься все вище над водою.

«— Сразу вона випливе,— мовив старий. — Ану, рука, оклигуй. Оклигуй, прошу тебе».

Жилка й отдалі помалу, але невпинно виринала з води, а тоді поверхня океану перед човном здулась, і рибина випливла на світ. Вона випливала довго, наче їй кінця-краю не було, і з боків її струменіла вода. Рибина виблискувала проти сонця, голова й спина в неї були темно-фіолетові, а широкийі смуги на боках видавалися в сонячному промінні блідо-бузковими, її довгий, як бейсбольна битка, і загострений на кінці клинок скидався на рапіру. Рибина показалася з води на всю свою довжину, а тоді знов пірнула — без сплеску, мов досвідчений нирець, — і старий побачив, як востаннє майнув її величавый, похожий на лезо коси хвіст, і одразу ж по тому жилка швидко побігла у воду слідом за рибиною.

«Рибина величезна, і я повинен приборкати її, — думав старий. — Не можна давати їй відчути, яка вона дужа й на що здатна, если б стала тікати. Бувши нею, я б сразу пішов на відчай душі й дав тягу, аж поки щось урвалося б. Та, хвалити бога, риби не такі розумні, як ми, що вбиваємо їх, зате куди благородніші й спритніші».

Старенькому траплялося бачити багато великої риби. Бачив він і чимало рибин, що важили понад тисячу фунтів, та й сам за своє життя зловив дві такі, але ніесли не ловив одинцем. І от тепер, сам- один далековато від берега, був припнутий до найбільшої рибини з усіх, яких він будь-коли бачив чи навіть про яких чував, а його ліва рука й досі була заклякла, мов зціплені пазури сокола.

Тим часом рибина знову притишила хід і пливла рівно, як і раніш».

Не віруючи в Бога, старий починає механічно проказувати молитви. Часом він почував для себя таким змореним, що не міг пригадати слів, і тоді починав говорити дуже швидко, щоб вони вимовлялися самі собою. «Богородицю» проказувати легше, ніж «Отче наш», — відзначив він подумки.

«— Слався, Богородице, свята Маріє, Господь з тобою. Благословенна ти серед жінок і благословен плід лона твого, святий Христос. Свята Маріє, Матір Божа, молися за нас грішних нині і в нашу смертну годину. Амінь. — Тоді додав: -— Свята Діво, помолися й за те, щоб ця рибина сконала. Дарма що вона така розкішна.

Проказавши молитви й почувши для себя куди краще, хоч страждання його анітрохи не полегшали, а може, навіть ще й збільшились, старий оперся на носову обшивку й почав механично згинати й розгинати пальці лівої руки».

Він розуміє, що риба величезна, що йому необхідно берегти сили. «Хоч це несправедливо, переконує він для себя, але я доведу їй, на що здатна людина й що вона може винести». Сантьяго називає для себя «незвичайним старим» і повинен це підтвердити.

Проходить ще один денек. Щоб якось відволіктися, він згадує про ігри в бейсбольних лігах та як колись у таверні Касабланки мірявся силою з могутнім негром:

«Коли зайшло сонце, старий, щоб додати собі певності, став пригадувати, як колись в одній таверні у Касабланці він мірявся силою з дуженним негром із Сьєнфуегоса, що був найпершим силачем у тамтешньому порту. Цілий денек і цілу ніч вони сиділи, вперши лікті в риску, проведену крейдою на столі, й міцно зціпивши поставлені сторч руки, і кожен силкувався пригнути до стола руку супротивника. На світанку, если глядачі, що пішли в заклади, почали просити, щоб суддя оголосив нічию, а той лише мовчки хитав головою, старий зробив останнє рвучке зусилля і став пригинати негрову руку все нижче й нижче, аж поки вона лягла на дерев’яну стільницю. Змагання почалося в неділю вранці, а закінчилося ранком у понеділок. Багато хто з глядачів уже вимагав нічиєї, бо їм треба було йти на боту — кому в порт вантажити лантухи з цукром, а кому до Гаванської вугільної компанії. Если б не це, всі вони залюбки дочекалися б кінця змагання. Та старий закінчив його вчасно, раніш ніж вони мали йти на боту.

Згодом він провів ще кілька таких змагань, але надалі відмовився від их, бо розважив, що як дуже захоче, то може перемогти будь-кого, а тим часом усе воно шкодило його правій руці в рибальстві».

Ще довгі години триває його битва з рибою. Як потрібен йому в цей момент хлопчик. Але він один у величезному океані веде двобій з небачених розмірів рибою. Нарешті риба, зробивши кілька кіл, починає виходити на поверхню. Вона то наближається до човна, то відходить від нього. Старий готує гарпун, щоб добити рибу. Але вона відходить убік. Від замори думки плутаються в голові в старенького. «Послухай, риба, — гласить він їй. — Адже тобі однаково вмирати. Навіщо ж тобі треба, щоб я теж умер».

Наступає останній акт їхнього двобою. «Він зібрав увесь свій біль, і весь залишок сил, і всю свою издавна втрачену гордість і кинув усе це проти мук, які терпіла риба, і тоді вона перевернулася й тихенько попливла на боці, тільки-но не діставай мечем до борту човна; вона ледве було не пропливла повз, довга, широка, срібна, перевита фіолетовими смугами, і здавалося, що їй не буде кінця». Піднявши гарпун, він щосили , які тільки в ньому були, втикає його рибі в бік. Він почуває, як залізо заходить їй у м’якоть, і всаджує його усе глибше й глибше…

«Старий упустив додолу снасть, наступив на неї ногою, заніс гарпун так високо, як міг, і скільки було сили, яка ще лишилася в ньому, й тієї, яку він прикликав на допомогу в цю мить, угородив його в бік рибини, саме позаду грудного плавця, що стримів над водою на рівні людських грудей. Він відчув, як залізне вістря входить у рибину, і, впершись у гарпун, посунув його ще глибше, а тоді всім тілом наважив на держално.

І раптом рибина, уже вражена смертю, оживилась і зринула високо над водою, немовби показуючи всю свою величінь, могутність і красу. Здавалося, вона повисла у повітрі над головою старенького та його човном. А тоді з гримким сплеском свалилась в море, обдавши зливою бризок і старенького, й весь човен.

Старенького змагали млості й нудота, і він майже нічого не бачив. Та все-же вивільнив линву гарпуна й став помалу перепускати її обдертими, закривавленими руками; а если в глазах йому трохи проясніло, побачив, що рибина лежить на спині, виставивши догори сріблясте черево. Довге держално гарпуна скісно стриміло в неї з-під грудного плавця, а море навколо стало червоне від крові з її серця. Спочатку то була велика темна пляма, идентична на косяк риби в голубій воді, що сягала на милю в глибочінь. Потім вона розпливлася, наче хмара. А рибина, срібляста, незворушна, помалу посувалася за хвилями».

Його долають нудота й слабість, у нього туманиться в голові, але він все-же підтягує рибу до борту.

Тепер старий прив’язує рибу до човна й починає рух до берега. Подумки він прикидає: риба важить не менш півтора тисяч фунтів, які можна продати по тридцять центів за фунт. Маючи у виді известного гравця бейсболу, він гласить собі: «Думаю, що величавый Ді Маджіо міг би сьогодні мною пишатися». І нехай у нього руки ще кровоточать, він утомився, змучений, але він здолав рибу. Напрямок вітру вказує йому, у яку сторону плисти, щоб добратися до дому.

Проходить година, перш ніж показується перша акула. Вона, то з’являючись, то зникаючи в глибині, спрямовується слідом за човном і прив’язаної до неї рибою. Вона поспішає, тому що здобич близько.

«Акула з’явилася не випадково. Вона піднялася з глибини іще тоді, если в морі заклубочилась і розпливлась ген-ген від поверхні темна пляма крові. Піднялася так стрімко й безбоязно, що аж розітнула поверхню голубої води й виринула проти сонця. Потім знову пірнула під воду, відчула дух крові, що тягнувся слідом за човном та рибиною, і чимдуж пустилася навздогін».

Если старий побачив її, він зрозумів, що ця акула не відає ужасу і чинитиме так, як їй заманеться. Дожидаючи, поки вона підпливе ближче, він наготував гарпун і міцно прив’язав кінець його линви.

Акула була вже біля самої корми, і, если вона метнулася до рибини, старий побачив її роззявлену пащу, і чудернацькі очі, і вискал зубів, що аж хряснули, впинаючись у рибину попереду хвоста. Голова акули була над водою, а за нею витикалася й спина, і, почувши, як акула шматує шкіру та м’якуш великої рибини, старий угородив гарпун їй у голову, в те місце, де лінія, проведена між її очима, перетиналася з лінією, що йшла вгору від носа. Там, у тому місці, був мозок, і старий ударив туди. Ударив зраненими, закривавленими руками, щосили метнувши гострий гарпун. Ударив без надії, але сповнений рішучості й нестямної свирепі.

Акула перевернулась на спину… вона молотила хвостом, щелкала щелепами, а тоді раптом рвонулася геть, борознячи воду, мов швидкохідний катер… у цю мить линва туго напнулася, затремтіла й тут-таки луснула. Акула якусь мить нерухомо лежала на воді, а старий дивився на неї. Потім вона поволі пішла на дно.

— Вона забрала в мене фунтів 40 риби, — промовив старий. «А також гарпун і всю линву, — додав він подумки. — І тепер з моєї риби знову тече кров, а це принадить інших акул».

— Але людина створена не для поразки, — промовив старий уголос. — Людину можна знищити, а здолати не можна».

Ці слова старенького рибалки стали девізом для багатьох людей.

Сантьяго підкріпився шматком м’яса виловленої риби в тій її частині, де побували зуби акули. І в цей самий момент помітив плавці цілої зграї плямистих хижачок. Вони наближалися з величезною швидкістю. Старий зустрів їх, піднявши весло із прив’язаним до нього ножем…

Старий залюбки думав про рибину й про те, як би вона розправилася з акулою, если б плавала оце тепер на волі. «Треба було мені відрубати її клинка й битися ним з акулами», — подумав він. Але в нього не було сокири, а потім не стало й ножика.

«А если б я відрубав його та якось зумів припнути до весла, ото була б зброя. Тоді б ми разом билися з ними. А от що ти діятимеш тепер, як вони нападуть поночі? Що ти можеш?»

«Битися з ними, — сказав він. — Буду битися з ними, доки помру».

Опівночі він знову боровся з акулами і цього разу знав, що боротьба ця — не на життя, а на погибель. Акули напали на нього цілою зграєю, а він бачив лише смуги на воді, які прочерчували їхні плавці, і світіння, если вони кидалися рвати рибу. «Він бив кийком по головах і чув, як брязкають щелепи і як трясе човен, если вони хапають рибу знизу. Він запекло бив кийком по чомусь невидимому, що тільки міг чути й сприймати дотиком, і раптом відчув, як щось схопило кийок, і кийка не стало». Нарешті акули відстали. їм уже нема чого було їсти.

Старий знав, що тепер він переможений остаточно й безнадійно, і повернувся на корму. Встромивши уламок румпеля у проріз стерна, він побачив, що цілком може кермувати. Тоді обгорнув плечі мішком і знову спрямував човен до берега. Човен ішов тепер зовсім просто, і старий сидів собі, ні про що більше не думаючи й анічогісінько не відчуваючи. Тепер йому було до всього байдуже, і він клопотався тільки тим, щоб щасливо й якнайвправніше довести човен до рідної бухти.

Десь уночі акули напали на кістяк риби, мов ті ненажери, що жадібно хапають зі столу останні крихти. Старий не звернув на их уваги, та й взагалі ні на що не зважав, окрім вітрила й стерна. Лише відзначив подумки, як просто йде човен, позбувшись свого величезного вантажу.

«Човен у мене добрий, — думав він. — Міцний, анітрохи не ушкоджений, окрім оце румпеля. Та румпель просто замінити».

Старий відчув, що вже виплив за течією, і тепер виразно бачив попереду вогні прибережних селищ. Він знав уже, де опинився, — до дому звідти було зовсім близько.

Если човен зайшов у невеличку бухту, на « Терасі » вже не світилося, і старий зрозумів, що всі издавна сплять. Вітер, що й перед тим дедалі дужчав, тепер бурхав по-справжньому. Проте в бухті було затишно, і старий причалив до вузького клаптика ріні під скелями. Допомогти не було кому, і він сам виштовхнув човен як міг отдалі з води. Тоді зійшов на сберегал і припнув його до скелі.

«Зайшовши в хатину, він прихилив щоглу до стіни. Потемки намацав пляшку з водою і напився. А тоді ліг на ліжко. Натяг на плечі ковдру, укутав спину та ноги й тут-таки заснув долілиць на газетах, випроставши руки долонями вгору.

Если вранці хлопець заглянув у двері, старий ще спав. Вітер так розбурхався, що рибальські човни не змогли вийти в море, і хлопець утомившись пізніш, а тоді подався до хатини старенького, як робив щоранку. Він побачив, що старий дихає, а тоді глянув на його руки і заплакав. Потім тихенько вийшов з хатини, щоб принести старенькому кави, і всю дорогу плакав.

Коло човна стояло багато рибалок, роздивляючись на те, що було припнуте до борту, а один, підкотивши холоші штанів, зайшов у- воду й вимірював кістяк довгою мотузкою.

— Як він там? — гукнув до хлопця знизу хтось із рибалок.

— Спить! — гукнув у відповідь хлопець. Він анітрохи не соромився своїх сліз. — Хай ніхто його не турбує.

— Вісімнадцять футів від носа до хвоста, — гукнув йому той рибалка, що вимірював кістяк.

Він одніс гарячу бляшанку з кавою до хатини старенького і сидів біля ліжка, аж поки той прокинувся…

— Не підводься, — сказав йому хлопець. — Ось на, випий. —

І налив кави у склянку.

Старий узяв каву і випив.

— Вони здолали мене, Маноліне, — мовив він. — Таки здолали.

— Не вона ж для тебя здолала. Не рибина.

— Ні. Твоя правда. То було потім.

— Тепер ми знов будемо рибалити разом.

— Ні. Я безталанний. Геть безталанний став.

— К бісу той талан, — сказав хлопець. — Зі мною тобі таланитиме.

— А що скажуть у для тебя вдома?

— То байдуже. Я ж привіз їм учора дві рибини. А тепер знов буду з тобою, бо мені ще багато чого треба навчитися.

— Принеси якусь газету за ті дні, поки мене не було, — сказав старий.

— Швидше одужуй, бо я ще маю багато чого навчитись, а ти можеш навчити мене всього, що мені потрібно. Дуже тяжко тобі було?

— Страшенно тяжко, — мовив старий.

— Ну, піду по їжу та газети, — сказав хлопець. — Відпочивай, діду. Я куплю в аптеці якусь мазь тобі для рук.

Если хлопець вийшов за двері й рушив униз побитою червонястою дорогою, він знову заплакав.

Того денька на «Терасу» завітав гурт туристів, і одна гостя, дивлячись униз на море, побачила у воді біля берега, серед порожніх бляшанок від пива й дохлих баракуд, довженний білий хребет з величезним хвостом на кінці, що гойдався на високих хвилях прибою, які долинали в бухту з розбурханого сильним східним вітром океану.

— Що це таке? — запитала вона офіціанта й показала на довгий кістяк великої рибини, що був тепер звичайним собі сміттям, і його скоро мав понести геть відплив.

— Tiburon, — сказав офіціант. — Одна акула… — Він хотів пояснити, що сталося.

— А я й не знала, що в акул такі гарні, досконалої форми хвости.

— Я теж не знав, — мовив її супутник.

А нагорі, в своїй хатині при дорозі, старий знову спав. Він спав гак само долілиць, і біля нього, пильнуючи його сон, сидів хлопець. Старенькому снилися леви».

Коментар

Двобій старенького кубинця Сантьяго з величезною рибою, яка довго носила його човен Гольфстрімом, — стала для Е. Хемінгуея приводом розповісти про гідність людини, про щастя переможця. Старий рибалка Сантьяго, котрий після виснажливої боротьби залишився з самим лише кістяком величезної рибини — найбільшої, яку йому пощастило упіймати за всі роки рибальства, — підтверджує істину, яку письменник нередко повторює у своїх творах: «Переможець не отримує нічого». Тим не менше, старий все одно переможець, адже, за його власним висловом, «…людина створена не для того, щоб терпіти поразки… Людину можна знищити, але її не можна перемогти».

Образ головного героя повісті надзвичайно привабливий. Життя старенького кубинця йде під уклін, денек у денек — тяжкі одноманітні будні, які скрашують хіба що сни, спогади про молоді роки та візити хлопчика Маноліна. Проте Сантьяго зберіг не- розтраченою душевну щирість, він відчуває для себя частиною навколишньої природи, і це його єдине багатство, що допомагає боротися із самотністю. У світі природи, стихії Сантьяго почувається гордим, сильним і незалежним, і навіть після багатьох невдач відмовляється визнати для себя переможеним. Виснажливий двобій із гігантською рибиною, яку старий сприймає не як ворога, а як гідного суперника, сповнює його відвагою, нарешті він пишається собою. А если повертається додому, то вперше не відчуває самотності, бо розуміє, що живе «серед гарних людей» і що вмирати зарано: у нього є кровний зв’язок не тільки з морем, природою, але й з хлопчиком, якому він зобов’язаний передати все те, чого просто так не навчишся — це може бути тільки за однієї умови: якщо душі рідні…