11 КЛАС

 

АРТЮР РЕМБО

 

П’ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ

 

Я на низькому сонці бачив плями,

синяві відблиски, страшний підводний шпиль,

немов плащі богів в античній драмі,

збиралась зморшками тканина темних хвиль.

Я снив: зелені ночі в сніжній піні

цілунками цвіли над віями морів.

Як понесли мене байдужі хвилі,

зо мною не було завзятих мореплавательів,

бо дикуни їх стрілами пришили

до розмальованих, скривавлених стовпів.

І от, позбувшися свого вантажу

(бавовни з Англії, фламандського зерна),

безжурно я поплив без екіпажу,

куди повабила мене далечина.

Глухий, немов той мозок у дитини,

холодний, як зима, я плив під рев стихій.

Громила буря сберегай камінні,

і хаос повставав, і лютував прибій.

Мене тоді благословили шквали,

гойдали 10 денек на хвилях тих морів,

що вже не першу жертву колисали,

і зник я із глаз безглуздих маяків.

Всмокталася в моє соснове тіло,

мов ніжний сок кислиць, морська вода мутна;

понісши геть стерно, мене обмила

і від блювотини, й від синіх плям вина.

Я потонув тоді в поемі моря,

сліпучій, зоряній, — зелену пив блакить,

часами втопленик у глиб прозорий

спускавсь задумливий, щоби в мандрівках жить.

Заливши пурпуром екстази дикі,

повільні ритми хвиль, і запаливши синь,

п’яніша од вина і від музики,

горіла там любов, гірка, немов полинь.

Все, що вві сні ввижалося людині,

кружляло смерчем там: вир, вечорів красота,

огнів досвітніх зграї голубині

і блискавицями роздерті небеса.

І фосфоричне сяйво жовто-синє,

і в тихих стеблах спів нечуваних соків.

Навколо скель скакали, мов телята,

несамовитих хвиль шалена вереница.

Забув я, що ясна Пречиста пройде Мати —

і стихне океан, вгамується вода.

Я бачив дивний край: цвіли Стожари,

мов очі у пантер; між их тіла мерців,

веселки голубі, смарагдові отари,

Флорида неземна під обрієм морів.

Кипіли багна, в мулі догнивали кит-риби

велетні, в густих очеретах.

Де громом урагани вигравали,

утопала далина в безоднявих ночах.

А глетчери під дрібними сонцями,

де небеса як жар. Змінявся штиль на рев,

і гадини, роз’їдені кліщами, смердючі,

падали з покручених дерев.

Хотілось би ці золоті рибини,

співучі риби ці спіймать для дітвори.

Мої шляхи квітчала квітів піна,

і надавали крил нечувані вітри.

А море, що так солодко гойдало

мене, мандрівника, натомленого вкрай,

до мене живоцвіт із пітьми підіймало,

і я, мов дівчина, вдивлявся в дивний рай.

А той був полуостровом, де злотоокі

паскудили птахи, злітались для забав;

часами втопленик поодинокий

крізь мій розхитаний кістяк на дно пірнав.

Човни рибальські не знайшли ще й досі

в етері голубім, де не літає птах,

мій труп, заплутаний в морське волосся, —

я п’яним кораблем блукаю по морях.

Я плив, туманом синім оповитий,

в рожевих небесах, де лишаї сонців

змішалися із соплями блакиті

(Це ж ласощі для всіх поетів і співців!).

Я бачив електричні спалахання,

за мною кінь морський ходив, як чорний пес

Гарячий червень бив і трощив баню

ультрамаринових розжеврених небес.

Я чув Мальштрему рев, і ось, байдужий

одвічний мандрівник, гаптуючи блакить,

я за Європою, стомившись, тужу,

що, парапетами обгородившись, спить.

Архіпелаги зоряні лисніли,

в морях екстазових мене носив тайфун.

Ти спиш на дні, майбутня творча сило,

О золотих жар-птиць незлічений табун!

Але ж наплакавсь я,бо злиті кров’ю

світанки й місяці, і всі сонця — гіркі,

весь пройнятий крепким вином любові,

хай в морі потону, хай розтрощу свій кіль.

Із вод Європи я собі бажаю калюжі чорної…

щоб вечір запашний… Сумне дитя кораблика запускає,

легенького, немов метелик весняний.

Купавшися в п’янкій блакитній тоні,

не желаю я плисти під арками мостів,

перед очима грізними понтонів,

в заграві полум’я і гордих прапорів.

Переклад Ю. Клена

 

Коментар

Вірш А. Рембо «П’яний корабель» (1869-1871) — незвичайний і багатозначний — був для тогочасної французької літератури явищем досить новаторським. Прочитавши його, «батько французького знакізму» Поль Верлен зазначив, що в ньому є те, «чим виновата збагатитися» сучасна й майбутня поезія. Вірш має безліч інтерпретацій; він викликає у читачів різні асоціації, кожне наступне покоління трактує його по-своєму.

Композиційно «П’яний корабель» поділяється на кілька частин; зав’язка — загибель команди і втрата керування кораблем; розвиток дії — уявні мандри ліричного героя в морській стихії, плин його вражень, почуттів, асоціацій, народжених дивовижними картинами стихії; кульмінація, найвище драматичне напруження — зіткнення піднесеної фантазії героя з буденною реальністю і розв’язка — відмова ліричного героя від прагматичного життя.

Головною темою вірша є мандри душі особистості у світі своєї уяви та в житті. Повернення в реальний світ герой, який усвідомив усі переваги внутрішнього життя над зовнішнім, сприймає як справжню трагедію, бо в цьому прагматичному світі немає простору для вільної фантазії й польоту почуттів.

У цілому зміст «П’яного корабля» слід розуміти як гімн творчій уяві, яка відкриває небачені глибини людського духу.