11 КЛАС
АРТЮР РЕМБО
П’ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ
Я на низькому сонці бачив плями,
синяві відблиски, страшний підводний шпиль,
немов плащі богів в античній драмі,
збиралась зморшками тканина темних хвиль.
Я снив: зелені ночі в сніжній піні
цілунками цвіли над віями морів.
Як понесли мене байдужі хвилі,
зо мною не було завзятих мореплавательів,
бо дикуни їх стрілами пришили
до розмальованих, скривавлених стовпів.
І от, позбувшися свого вантажу
(бавовни з Англії, фламандського зерна),
безжурно я поплив без екіпажу,
куди повабила мене далечина.
Глухий, немов той мозок у дитини,
холодний, як зима, я плив під рев стихій.
Громила буря сберегай камінні,
і хаос повставав, і лютував прибій.
Мене тоді благословили шквали,
гойдали 10 денек на хвилях тих морів,
що вже не першу жертву колисали,
і зник я із глаз безглуздих маяків.
Всмокталася в моє соснове тіло,
мов ніжний сок кислиць, морська вода мутна;
понісши геть стерно, мене обмила
і від блювотини, й від синіх плям вина.
Я потонув тоді в поемі моря,
сліпучій, зоряній, — зелену пив блакить,
часами втопленик у глиб прозорий
спускавсь задумливий, щоби в мандрівках жить.
Заливши пурпуром екстази дикі,
повільні ритми хвиль, і запаливши синь,
п’яніша од вина і від музики,
горіла там любов, гірка, немов полинь.
Все, що вві сні ввижалося людині,
кружляло смерчем там: вир, вечорів красота,
огнів досвітніх зграї голубині
і блискавицями роздерті небеса.
І фосфоричне сяйво жовто-синє,
і в тихих стеблах спів нечуваних соків.
Навколо скель скакали, мов телята,
несамовитих хвиль шалена вереница.
Забув я, що ясна Пречиста пройде Мати —
і стихне океан, вгамується вода.
Я бачив дивний край: цвіли Стожари,
мов очі у пантер; між их тіла мерців,
веселки голубі, смарагдові отари,
Флорида неземна під обрієм морів.
Кипіли багна, в мулі догнивали кит-риби
велетні, в густих очеретах.
Де громом урагани вигравали,
утопала далина в безоднявих ночах.
А глетчери під дрібними сонцями,
де небеса як жар. Змінявся штиль на рев,
і гадини, роз’їдені кліщами, смердючі,
падали з покручених дерев.
Хотілось би ці золоті рибини,
співучі риби ці спіймать для дітвори.
Мої шляхи квітчала квітів піна,
і надавали крил нечувані вітри.
А море, що так солодко гойдало
мене, мандрівника, натомленого вкрай,
до мене живоцвіт із пітьми підіймало,
і я, мов дівчина, вдивлявся в дивний рай.
А той був полуостровом, де злотоокі
паскудили птахи, злітались для забав;
часами втопленик поодинокий
крізь мій розхитаний кістяк на дно пірнав.
Човни рибальські не знайшли ще й досі
в етері голубім, де не літає птах,
мій труп, заплутаний в морське волосся, —
я п’яним кораблем блукаю по морях.
Я плив, туманом синім оповитий,
в рожевих небесах, де лишаї сонців
змішалися із соплями блакиті
(Це ж ласощі для всіх поетів і співців!).
Я бачив електричні спалахання,
за мною кінь морський ходив, як чорний пес
Гарячий червень бив і трощив баню
ультрамаринових розжеврених небес.
Я чув Мальштрему рев, і ось, байдужий
одвічний мандрівник, гаптуючи блакить,
я за Європою, стомившись, тужу,
що, парапетами обгородившись, спить.
Архіпелаги зоряні лисніли,
в морях екстазових мене носив тайфун.
Ти спиш на дні, майбутня творча сило,
О золотих жар-птиць незлічений табун!
Але ж наплакавсь я,бо злиті кров’ю
світанки й місяці, і всі сонця — гіркі,
весь пройнятий крепким вином любові,
хай в морі потону, хай розтрощу свій кіль.
Із вод Європи я собі бажаю калюжі чорної…
щоб вечір запашний… Сумне дитя кораблика запускає,
легенького, немов метелик весняний.
Купавшися в п’янкій блакитній тоні,
не желаю я плисти під арками мостів,
перед очима грізними понтонів,
в заграві полум’я і гордих прапорів.
Переклад Ю. Клена
Коментар
Вірш А. Рембо «П’яний корабель» (1869-1871) — незвичайний і багатозначний — був для тогочасної французької літератури явищем досить новаторським. Прочитавши його, «батько французького знакізму» Поль Верлен зазначив, що в ньому є те, «чим виновата збагатитися» сучасна й майбутня поезія. Вірш має безліч інтерпретацій; він викликає у читачів різні асоціації, кожне наступне покоління трактує його по-своєму.
Композиційно «П’яний корабель» поділяється на кілька частин; зав’язка — загибель команди і втрата керування кораблем; розвиток дії — уявні мандри ліричного героя в морській стихії, плин його вражень, почуттів, асоціацій, народжених дивовижними картинами стихії; кульмінація, найвище драматичне напруження — зіткнення піднесеної фантазії героя з буденною реальністю і розв’язка — відмова ліричного героя від прагматичного життя.
Головною темою вірша є мандри душі особистості у світі своєї уяви та в житті. Повернення в реальний світ герой, який усвідомив усі переваги внутрішнього життя над зовнішнім, сприймає як справжню трагедію, бо в цьому прагматичному світі немає простору для вільної фантазії й польоту почуттів.
У цілому зміст «П’яного корабля» слід розуміти як гімн творчій уяві, яка відкриває небачені глибини людського духу.