Reklama

ANNA AKHMATOVA

11 КЛАС

 

ANNA AKHMATOVA

 

REQUIEM1 (1935-1940)

 

Замість передмови

У страшні роки єжовщини я провела сімнадцять місяців у в’язничних чергах у Ленінграді. 1-го разу хтось «упізнав» мене. Тоді жінка з голубими губками, яка стояла за мною і яка, بالطبع, ніесли в житті не чула мого імені, звільнилася від заціпеніння, що ним усі ми були скуті, і запитала мене на вухо (там усі розмовляли пошепки):

— А це ви сможете описати?

І я произнесла:

— Можу.

Тоді щось схоже на посмішку промайнуло тим, що колись було її обличчям.

1 квітня 1957року Ленінград

لا, не під чужинним небозводом

Вирієм я тішила судьбу

Я тоді була з своїм народом.

هناك, де мій люд, на лихо, كان.

1961

Посвята

У такому горі никнуть пылай,

Кам’яніє тікищем ріка.

Незворушні лиш в’язниць затвори,

Поза ними «каторжанські нори»

І журба, як погибель, гірка.

Ще для когось, يمكن, віє легіт.

Ніжне сонце за Неву спада

Ми не знаєм, будневі підлеглі,

Чуєм лиш ключів іржавий скрегіт

Та важкий, державний крок боец.

Дзвонять нам заутрені зловіщі.

Брук столичний одичів, знімів.

Збіжимось — мерці од нас живойіші!

Сонце низько, та Нева у вічі

Зблискує надією в імлі.

Врешті — вирокСльози рятували:

Назавжди відрізнена од всіх,

Мов на площі — навзнак — зґвалтували,

Пси у підворітні недорвали, —

Йдеш, немов сновидаВ мертвий світ

Де тепер сестриці безталанні

Двох моїх осатанілих літ?

Сніг сибірський, يمكن, їм востаннє

Шелестить з-під місяця й не тане?

Всім їм шлю прощальний свій привіт.

Березень 1940

دخول

Це було в ті часи, як всміхався

Тільки мрець: розквитався — і рад.

Наче зайвий доважок, гойдався

При в’язницях своїх Ленінград.

А если, одурілі від муки,

Уже ткалися в’язнів полки,

Їм уривчасту пісню розлуки

Паровозні ридали гудки.

Зорі смерті стояли над нами,

І безвинна судомилась Русь

Під кривавими каблуками

І під шинами чорних «марусь».

Забирали для тебя на світанку,

Мов на цвинтар, для тебя провела.

Плачуть діти тобі наостанку.

На божниці свіча опливла.

На устах твоїх — крига іжеребцы,

Смертний піт на чоліСмертна мить

Як стрілецькі знеславлені жони,

Під Кремлем буду вити і вить!

1935. Осінь. Москва

Тихо плине тихий Дін,

Жовтий місяць заходить в дім,

Заходить в шапці набакир.

Хлібний місяць, лютий мир.

В домі — голод і пітьма.

Хвора жінка в нім. Сама.

Супруга вбито. Син в тюрмі.

Хто заплаче по мені?

1938

لا, не я, це за мене хтось інший страждає,

Я б так не могла, а лицедійство

Хай запинала чорні заступлять.

І хай винесуть ліхтарі

1939

Ніч

Уявити б тобі, насмішнице,

Чарівнице в своїм гурті,

Царськосільська весела грішнице,

Що тобі судилось в житті —

Під Хрестами, із передачею,

Денькам і чергам втративши лік,

І твоєю сльозою гарячою

Новорічний скипається лід.

Осокір в’язничний гойдається,

Ні шелесне, а скільки там

Безневинних доль обривається

1938

Сімнадцять місяців молю,

Чекаю без надій,

Але не знає кат жалю,

Жаданий сину мій.

Все переплуталось навік,

Не тямлю білий світ,

Хто звір у нім, хто чоловік,

Если мій смертний звіт.

Лиш квіти, як цвіли, цвітуть.

Кадильний подзвін. І ведуть

У небуття сліди.

Пече в зіниці і зорить

Зловісний символ мені згори

Великої звізди.

1939

Тижні плинуть перебіглі,

Що стряслося, не збагну.

Синку, як тобі в тюрму

Надивлялись ночі білі,

Все ще цідяться ущерть

Вірлим оком і жорстоким

Над твоїм хрестом високим

І нашіптують про погибель.

Весна 1939

Вирок

І діожидала слова кам’яного,

Прижало груди, ще живойі.

Що ж, була готова я до всього,

Здужаю і владу слів.

Нині в мене днина клопітлива:

Треба вбити пам’ять і любов,

حاجة, щоб душа закам’яніла,

Треба вивчитися жити знов.

Що ж бо інше? Літо палко шепче,

Ніби свято за вікном гуде.

Здавна я передчувала все це —

Дім осиротілий, світлий денек.

Літо 1939 Фонтанний Дім

До смерті

Ти ж неминуче прийдеш — чом би й не тепер

Зарадити в страшній годині?

Чекаю. Двері навстіж. І вогонь помер.

Тобі що варт, простій і дивній,

Личину будь-яку нацупити? Прийди,

Ввірвись отруєним снарядом,

Чи з гиркою підстережи, немов бандит,

Чи задуши тифозним чадом.

Чи милу казку вигадай собі,

Майстриня, вправна в словоблудді, —

Бодай околиші побачу голубі

Й до смерті переляканих кербудів.

Мені вже все дарма. Клубочить Єнісей.

Вгорі Північна зірка сяє.

І синій виблиск люблених глаз

Останнім жахом застилає.

19 آب / أغسطس 1939 Фонтанний Дім

Вже чорне безуму крило

Душі вгорнуло половину,

Вогненне ллє мені вино

І в чорну зваблює равнину.

І я збагнула: переміг,

Йому я поступитись мушу,

Хоч безум наче вже й не мій,

Але мою конає душу.

В собі ні крихітки свого

Не дасть мені він врятувати

(Намарне впрохувать його,

На милосердя уповати):

Ні синову страшну сльозу,

Що випекла мені зіниці,

Ні денек, який наслав грозу,

Ні мить побачення в в’язниці,

Ні прохолоду любих рук,

Ані розхвильні тіні липи,

Ні лагідний дальний звук —

Останні передсмертні схлипи.

4 قد 1940

Епілог

1

Пізнала все: які спадають лиця,

Який з-під вік тече липкий ужас,

Які страшні, незгойні запеклися

Клинописи страждання на щоках,

Який вівсяні і смолисті скроні

Зненацька осипає срібний сніг,

 

Догідно кривляться вуста безкровні,

Пересипає ужас сухенький сміх.

Не милосердя лиш собі одній,

Для всіх благаю, хто стояв зі мною

Під свирепі стужі і в липневі дні

Під красною осліплою стіною.

2

Надходить урочий для помину час.

Я бачу, я чую, вчуваю всіх вас:

І ту, що надсилу до кватирки тяглась.

І ту, що недовго топтатиме ряст,

І ту, що легеньким волоссям — як дим

Стріпнула: «Ходжу, як додому, сюди!".

Хотіла б згадати я всі імена,

Та віднято перечень, а де він — хто зна?

Широкий покровець зіткала я всім

Із бідних, у их же підслуханих слів.

Про их пам’ятатиму всюди й завжди,

Якої б мені не приспіло біди.

Если ж мені стиснуть змордований рот,

Яким прокричав стомільйонний люд,

Хтось, يمكن, нівроку, згадає мене,

На проводи тихо мене пом’яне.

Якщо ж у вітчизні, у нашій, трудній,

Поставити пам’ятник схочуть мені,

Я згодна, але заповіту мого

Не руште: край моря не ставте його,

Де я народилась, де сонце й пісок:

Останній урвався із морем зв’язок,

Ні в царськім саду, при таємному пні,

Де постать дівоча ще мріє мені,

Поставте ось здесь, де я триста годин

Стояла — й замок не відкривсь ні один.

Ось здесь, бо і в смерті спасенній боюсь

Забути про гуркіт зловісних «марусь»,

Про двері, розчахнуті нахально у двір,

Про жінку, що вила, мов ранений звір.

Нехай мені з бронзових мертвих повік,

Як сльози, підталий покрапує сніг,

І голуб в’язничний туркоче в імлі,

І тихо Невою ідуть кораблі.

1940, березень Фонтанний дім

Переклад В. Затуливітер

Коментар

Цикл "Requiem» А. Akhmatova створювала впродовж 1935-1940 سنوات. То були, як зазначає сама поетеса, «страшні роки єжовщини», если записувати вірші було неможливо, і вона давала їх вивчати напам’ять довіреним людям. Жоден з их не доніс.

في 1935 році були заарештовані чоловік і син — Микола Миколайович Пунін і Лев Миколайович Гумільов, їх невдовзі звільнили, але в 1939 році — новий арешт сина і ще один — у 1949. Сама Ахматова жила у постійній напрузі, але продовжувала писати. Лірична героїня циклу «Requiem» — передусім мати й жінка, яка разом з іншими своїми сучасницями оплакує чоловіка і сина, подібно до «стрілецьких знеславлених жон», виє «під Кремлем». Вона відверто і без прикрас розповідає про трагічні реалії величавого терору, про горе, що увійшло до багатьох родин, зокрема і до її власної.

Reklama